По живу і мертву воду
Шрифт:
— Це дано тільки народові вищої раси і її вождю, — відрізала Оксана. — Народи нижчої раси не повинні навіть мріяти про це.
Слова Оксани прозвучали як ляпас. Вони зачепили найболючіше місце в душі журналістки. Марія розлютилася, їй захотілося віддячити.
— Історія покаже, кому дано, кому не дано, — сказала вона з викликом.
— Без сумніву, історія покаже, — підхопила Оксана, — Історія вже не раз казала своє слово. — І щоб усе стало ясним, кивнула головою на стіну. — До речі, чиї це портрети висять у вас?
— Імена цих людей нічого вам не скажуть…
— А історії, народу? — тихо, наче не надаючи цим словам особливого значення, запитала Оксана й відчула таємну радість, побачивши замішання Марії.
— Ви запитуєте так, наче знаєте, хто це, — журналістка видивилась на Оксану.
Продовжувати розмову в такому дусі було б необережно. Не можна переступати забороненої лінії. До того ж відносини з Марією повинні мати дружній характер.
— Пробачте, якщо моє запитання було нетактовним. — Оксана зітхнула. — Я не наполягаю. Може, це ваші родичі… І взагалі, Маріє, я почуваю себе дуже незручно. Зовсім того не бажаючи, я, здається, зіпсувала вам вечір і настрій.
— Звідки ви взяли? — удавано здивувалася Марія. — Не вигадуйте, будь-ласка. Мені цікаво з вами розмовляти, і я охоче…
— Не треба, Маріє, я ж зрозуміла…
— Що ви зрозуміли?
— Те, що це не брат ваш і я порушила ваше побачення. Тільки, бога ради, не думайте, що я вбачаю в цьому щось погане, аморальне. Я не якась вузьколоба міщанка й дотримуюсь широких поглядів. Ви вже вибачте мені, що так сталося.
Марія дивувалася: «Чудна, загадкова німкеня. Не розбереш, розумна чи наївна. Говорить неясно, недомовками, розумій, як хочеш. Щойно намагалася принизити мене, натякнувши на те, що я належу до нижчої слов’янської раси, а тепер от розчулилася, вибачається за те, що перешкодила розмові з Петром. Здогадалася…»
— Як ви називаєтеся? — запитала Марія.
— Єва.
— Це все дрібниці, Єво. Ви мені теж пробачте, що в розмові з братом… з Петром я нетактовно висловилася щодо вас. І ви вгадали — Петро мій наречений.
— Може, ви влаштуєте мене на цю ніч в іншому місці?
— Що ви, що ви!
— Ну, чому ж? Якщо є можливість… Ми, жінки, повинні допомагати одна одній, особливо в таких випадках. Я скажу радникові, що ночувала в вас.
«Ні, вона добра, щира дівчина. І зовсім не така гордячка, як мені здалося», — подумала Марія.
— Ну, що ж, дорога Єво, я буду вдячна вам. Ви переночуєте в моїх подруг. Вони теж живуть у цьому будинку, на поверх вище. Вранці, як тільки прокинетесь, будь ласка, приходьте до мене.
Маріїні подруги жили на другому поверсі. Вони відступили Оксані ліжко з периною, й вона, не заводячи розмов з господинями, швидко заснула. Здається, вже вранці, перед самим пробудженням, їй приснився Гітлер з булавою в руці, який потім перетворився на злого діда в плащі поверх рицарського обладунку. Але тут же виявилося, що це не фюрер і не гетьман, а Марія. Погрожуючи булавою, вона сказала: «Наша влада, буде страшною!» Цього разу Оксана не стримувалася, відповіла гнівно: «Не надійтеся! Народ не глина, він не допустить зрадників до влади. Ви згинете разом з Гітлером!»
Ранком Оксані довелося бути свідком загадкової події, якій вона того дня не надала особливого значення.
Вийшовши до сходів, щоб спуститися на перший поверх, вона побачила внизу високого офіцера, що гортав записну книжку в голубуватій обкладинці. Як тільки офіцер помітив дівчину, він заховав книжечку в кишеню. Оксана думала, що він запитає про когось з мешканців цього будинку, але офіцер тільки уважно окинув її поглядом і не поспішаючи вийшов на вулицю. Він був довгообразий, білявий, з трохи запалими щоками. На мундирі стрічка залізного хреста, погони гауптмана.
Як тільки Оксана звернула з сходової клітки в довгий коридор першого поверху, вона побачила, як із кімнати вибігла Марія. Журналістка почала неспокійно нишпорити по коридору, шукаючи чогось на підлозі.
— Доброго ранку, Єво, ви не бачили, тут ніхто не проходив?
— Ні. Щось сталося?
— Розумієте, я виходила в коридор почистити братів піджак і, здається, загубила одну річ…
Виявилось, пропала Петрова записна книжка. «Брат» Марії стояв посеред кімнати, поголений, напахчений одеколоном, знову й знову засував руки в кишені й повторював, досадливо хмурячись…
— Така маленька, в голубій обкладинці…
Почали шукати в кімнаті, перекидали все, але так і не знайшли. З тих фраз, якими перекинулись Петро й Марія, Оксана зрозуміла, що в книжечці крім адрес та ініціалів її господаря нічого не було записано. Все ж Петро, ніжно попрощавшись із своєю нареченою, пішов зажурений, та й Марія, що почала частувати Оксану кавою, здавалася дуже засмученою.
«Записна книжка в голубій обкладинці… — думала Оксана, сьорбаючи каву з чашки. — Чи не її я бачила в руках гауптмана? Але для чого потрібна була німецькому офіцерові чужа записна книжка? Просто співпадіння. Мені, в кожному разі, вплутуватися в цю історію нічого».
Оксана не підозрівала навіть, що незабаром історія з загубленою записною книжкою в голубій обкладинці знову нагадає про себе.
16. ЕШЕЛОН ІДЕ ПІД УКІС
Першим побачив озброєних людей на схилі горба по той бік залізниці Василь Гнатишин. Він повинен був, як домовилися, чекати хлопців у лісі на підводі з хмизом, але хотілося на власні очі побачити, як усе відбуватиметься, й він під’їхав до самого узлісся. Начепивши на голови коней торби з вівсом, Василь зліз на воза й, притулившись до стовбура берези, почав спостерігати. Вже добре розвиднілося. З-за кущів Василеві було видно луг, весь у диму ранішнього туману, розкидані на ньому темно-зелені купи верболозу, сіре полотно залізниці, що огинало високі, з рудуватими осипами, горби. От на одному з цих горбів, не близькому, а далекому, Гнатишин побачив людей, що перебігали з рушницями. Сумнівів бути не могло — вони поспішали до залізниці. Німці або поліцаї…
Гнатишина наче вітром здуло з воза. У нього не було часу розмірковувати над тим, яким чином гітлерівці довідались про їх задум і про те, що підірвати ешелон збираються саме на цій ділянці. Він хотів якнайшвидше попередити друзів про небезпеку — Ваня й Михась лежали, причаївшись у кущах майже біля самого полотна й, звичайно, не бачили загону, що наближався до залізниці з другого боку. Треба було вискочити на луг, розвернутись, посадити хлопців на підводу й мчати до лісу. Можна ще встигнути… Василь зірвав торби й почав загнуздувати коней. Тут він почув пихкання паровоза й ритмічний стук коліс поїзда, що вже наближався. Що робити? А якщо він помилився й перешкодить хлопцям виконати те, до чого вони так довго, наче до найбільшого свята, готувалися? Та й поки поїзд не пройде, з лісу виїжджати не можна — побачать, обстріляють.