По живу і мертву воду
Шрифт:
Промені ліхтариків занишпорили по кімнаті, один освітив хвацького молодця у френчі з орденом Червоного Прапора й медаллю «За відвагу» біля правої нагрудної кишені.
— Хто така? Відповідай! Якщо ти наша, ми візьмемо тебе з собою, — інакше — загинеш. Ми не можемо тут довго бути. Тебе били? Хто над тобою знущався? Ану покажіть їй оцього! Оцей?
До кімнати впхнули зв’язаного Клешню, щедро наділяючи його стусанами й запотиличниками.
— Та не бийте! — плаксиво попросив він, втягуючи голову в плечі. — Не бийте, товариші! Я ні в чому не винен!
— Він над тобою знущався? — поквапно запитав той, з орденом і медаллю на грудях. — Скажи тільки слово, і я розстріляю цього бандита.
Оксана ледве не зітхнула від полегшення. Пронесло! А могла ж помилитися. «Свої». Як усе спритно розіграно, тільки не все продумано до кінця. Орден опинився на правому боці грудей, дуже вже швидко знайшовся ключ у Ванюші, та й сам Ванюша не бог знає який винахід, який-небудь Петька чи Трошка виглядали б переконливіше.
— Друже Місяцю, — сказала дівчина, — перестаньте корчити дурня!
— Який Місяць! вигукнув хвацький молодець. — Я — командир радянських партизанів. Кажи — хто ти?
— Товаришу командир, вона не наша, — поквапився зробити висновок «боєць», який розмовляв по-російському. — Вона бандерівка. Треба її розстріляти з цим бандитом.
— Ану ставай під стіну! Ставте їх обох!
— Клешню не треба розстрілювати, — глузливо заявила Оксана, не рухаючись з місця. — Він ще вам стане в пригоді, друже Місяць. Але вам доведеться дати йому тридцять шомполів. Це покарання він чесно заслужив. І ви, друже Місяць, очевидно, теж дещо заробите, якщо не припините свою безглузду гру. Вже двадцять років людині, йому довірили серйозну справу, а він бавиться, немов маленька дитина. Ганьба. Я повинна буду повідомити… — Оксана помітила, що її слухають напружено, розгублено, й вона, піднісши долоню до очей, щоб заслонити їх від яскравого світла ліхтариків, продовжувала: — Я вимагаю, щоб ви негайно відіслали мене до свого начальника. Але перш за все ви повинні знайти мою течку. Я попереджала ваших дурнів. І не сліпіть мені світлом очей.
Ліхтарики погасли. Декілька секунд усі мовчали, чути було тільки сопіння тих, що стояли біля дверей.
— Я вам казав, друже Місяць, це дівчисько — міцний горішок… — озвався Клешня.
— Так, — переходячи на українську мову, сказав Місяць. — Замкніть її. Вранці розберемось. Ходім, хлопці!
Двері зачинили, Оксана знову залишилася сама. Шум у коридорі не затихав. Майже безперервно було чути кроки, грюкання дверей, вигуки. Спершу Оксана не розуміла, що там відбувається й чому бандерівці без упину бігають сюди й туди. Дівчина навіть подумала, чи не старається Місяць справити враження, ніби в нього людей більше, ніж є насправді. І тільки коли пролунав відчайдушний жіночий крик: «Рятуйте, люди!» — вона зрозуміла, за що взялися бандити.
З цієї миті Оксана не могла позбутися дивного, майже містичного почуття. Їй здавалося, що в кімнаті поруч з нею перебуває ще хтось, невидимий у темряві, страшний, він жадібно й радісно прислухається до криків, ридань і стогону, що долинають сюди звідкись із глибини будинку. Це була не людина, а якась гидка істота, схожа на величезного облізлого собаку з голою смуглявою шиєю й. потворно красивим жіночим обличчям. «По коліна в крові, по трупах наших нерозумних братів…» — немов почула Оксана голос журналістки й зрозуміла, чий образ переслідує її.
Марія могла б натішитися цією жахливою ніччю. Бандити старалися з усіх сил. Оксані інколи здавалося, що вона недалека від божевілля. Дівчина намагалася заритися з головою в сіно, затикала пальцями вуха. Крики були глухішими, але від цього здавалися ще жахливішими.
Нарешті все затихло, й Оксана побачила, що в вікно крізь щілини проникає світло. Ранок.
До неї прийшли годин через дві Неплюй і ще один бандерівець, якого Оксана бачила вперше. Вони схопили дівчину за руку, потягли коридором, пхнули до великої світлої кімнати з дуже брудною, затоптаною паркетною підлогою. Тут було чоловік вісім. Оксана впізнала тільки Місяця — молодого хлопця з зачесаним назад чубом, уже без ордена й медалі на френчі, й Клешню, який, осміхаючись, грався своїм канчуком.
— Хто ти така? — загорлав Місяць. — Кажи правду! Ми знаємо все про тебе.
— Поверніть пістолет, годинник, документи, знайдіть течку й відішліть мене до начальства, — твердо сказала дівчина.
— Не будь такою гострою! Я зараз через тебе електрику пропущу. Тоді будеш відповідати.
— Місяць, ви будете покарані. Попереджаю востаннє.
— Хлопці, зв’язати й покрутити машину!.. — наказав Місяць.
Клешня й ті двоє, що стояли за спиною Оксани, почали в’язати їй руки. Цього разу в’язали не за спиною, а спереду. Місяць, узявшися в боки, запитливо дивився на дівчину.
Оксана зрозуміла, що настає мить, коли їй треба викласти єдиного козиря — назвати ім’я Вепра. Вона берегла цей козир на крайній випадок, бо не мала права говорити, до кого вена приїхала з таємним дорученням. До того ж, якщо Хауссер її перехитрив, то Вепра могло й не існувати в природі.
Вона не встигла прийняти рішення. В коридорі раптом почувся шум, тупіт ніг, схвильовані голоси: «Де вона? Де вона?» Двері відчинилися, й до кімнати вдерся Марко, спітнілий, занепокоєний, з портфелем Оксани в руках, а за ним — якийсь бандерівський командир у такому ж, як і в Місяця, чепурному френчі й двоє вояків, які тягли під руки молоденьку, перелякану насмерть дівчину.
Побачивши Оксану, Марко кинувся до неї, відштовхнув бандерівців, відчайдушно закричав:
— Що ви робите, йолопи! Ви збожеволіли, хто вам дозволив її зачіпати?
— Ану не галасуй! — ступив на крок до нього спохмурнілий Місяць. — Хто це, друже Беркут?
— Друже Місяць, — поквапливо сказав командир, який прийшов разом з Марком, — ви знаєте, що ви наробили? Вепр з вас шкуру здере!
— За що? — розсердився Місяць. — Ми виконуємо наказ Вепра.
— Який був наказ?
— Не твоя справа! Я до ваших справ носа не пхаю, друже Беркут.
— Тоді якого біса твої хлопці полізли на чужу територію? То ж Сухий ліс і хутір Шершень до нашої ес-бе належать!
— Ми ловили більшовицьку зв’язкову. Такий був наказ.
— А кого впіймали? — Беркут підштовхнув уперед дівчину, яку щойно привели. — Ось кого ви повинні були спіймати, дурні! Ну, друже Місяць, я тобі не заздрю, ти будеш мати веселу розмову з надрайонним.