По живу і мертву воду

Далекий Николай Александрович

— То його щастя, що пані живою залишилась, — майже плачучи, додав Марко, який уже встиг розв’язати Оксані руки, — Дурні барани!.. О, за цю пані Вепр дасть вам духу!..

— А звідки ми знали? — заступився за свого командира білявий бандерівець в окулярах. По голосу Оксана впізнала «Ванюшу». — Якщо на вашій території, то чому ж ви її залишили одну, не охороняли? Це ваш святий обов’язок!

— А чого ви лізли, шляк би вас трафив? Хто вас просив?

Загаласували, нападаючи один на одного, немов задерикувата півні. Оксана мовчки спостерігала за цією сценою. Марко — змарнілий, неголений — метушився біля неї, струшуючи порох, соломинки

з її жакета, кидав час від часу сердиті репліки.

— Ось побачать, дурні! Вепр їм дасть, холерам. Ваше щастя, що пані… Ваше щастя!..

Багнет, чи то за власного ініціативою, чи то за чиїмось наказом, повернув дівчині пістолет і годинник, подав їй дзеркальце і, вклякнувши на коліно, почав чистити чоботи.

— Ви на нас хочете все звалити? — кричав, розгублено оглядаючись, Місяць. — Не вийде! Ми не винні. Я доповім Вепрові, як ви її охороняли. Ти чуєш, друже Білий, яку вони пісню співають? Дурні, дурні, а хитрі! Де її провідник був, чому саму залишив?!

— Він своє теж дістане, не бійся! — огризався Беркут. — А хто тобі дозволив на чужій території хапати людей без вибору? Наступного разу наші хлопці ноги вашим поперебивають. Слово честі, так і накажемо, щоб знали овій кордон!

Оксана дістала з портфеля сигарету й закурила. Ні, Хауссер не обманув її. Судячи з гармидеру, що тут знявся, вона є важливою персоною в очах бандерівців. «Ви дієте від мого імені», — сказав радник, а ім’я «друга України», мабуть, багато означає для Вепра, перед яким, немов осикове листя, тремтять оці негідники.

Оксана подивилася на дівчину, яку привели. Ось за кого її прийняли. «Більшовицька зв’язкова». Років дев'ятнадцять їй, не більше. Невже їй судилося прийняти тут нелюдські муки й загинути? А що, як спробувати?.. Треба тільки діяти рішуче, не даючи їм опам’ятатись. Оксана відхилила рукою Багнета, який уже почав наводити шматком оксамиту глянець на її чоботях, і заявила владно:

— Досить торгуватися! Кожний дістане те, що він заслужив. Про, це я сама подбаю. А тепер ведіть мене до Вепра. Цю дівчину я забираю з собою, вона мені потрібна.

Настала тиша. Оксана ступила до дверей, але відразу ж відчула, що викликане її несподіваною вимогою замішання неповне, що ось-ось почуються протести, виникне суперечка, і її задум може зірватися. Так воно й є. Місяць кинувся до затриманої дівчини, начеб хотів захистити її.

— Що таке? Це наша… У нас є наказ…

— Друже Місяць, не раджу… — зашипів на нього Беркут, розгублено поглядаючи на Оксану.

Необхідний був ще один, заключний, приголомшуючий акорд.

— Це не все! — Оксана зупинилась, окинула гнівним поглядом обличчя бандерівців і, ніби згадавши в останню хвилину те, що вона забула зробити, рішуче підійшла до Клешні, який стояв біля стіни, вихопила з його руки важкий канчук і, не глянувши на бандита, вдарила з усієї сили по ненависному обличчю.

Хтось ахнув, скрикнув. Оксана кинула канчук під ноги Місяцю й, рушивши до дверей, скомандувала:

— Ходім!

Тепер вона не сумнівалася, що Марко веде дівчину слідом за нею.

26. БРАТИНСЬКИЙ ЛІС

Вепр з великим нетерпінням чекав прибуття посланця від Малого. За останній час, починаючи з того дня, коли стало відомо, що сотенний Богдан, оцей простак, який нічого не розумів у політиці, розгромив німецький військовий ешелон, комендантові надрайонної ес-бе довелося немало понервувати.

Він

розумів, що німці з такими речами не жартують, і погроза, яку передав радник, може бути виконана в будь-який час. Становище ускладнювалося з кожним днем. Не встиг Вепр розрахуватися з свавільним і надто вже відважним сотенним, як прийшла звістка про загадкове вбивство радника юстиції, арешт Ясного й ще п’ятьох оунівців, яких підозрівають у цьому вбивстві.

Вепр не знав усіх подробиць, але був переконаний, що цей терористичний акт був здійснений не оунівцями, а кимось іншим, швидше всього — радянськими підпільниками або партизанами. Але це не зменшувало тієї грізної небезпеки, яка нависла над ним, а може, навіть збільшувало її. Ясного і трьох його товаришів повішено, одного оунівця убито при спробі втекти. Ось і доведи, що німці — їх друзі… В центральному проводі в ім’я високої політики можуть, згнітивши серце, примиритися зі смертю Ясного, але рядові оунівці нічого не зрозуміють. Та ще можуть знайтися такі гарячі голови, як Богдан, і вдарять по німцях. Німці у відповідь розпочнуть репресії. І піде, не зупиниш… Надрайонному треба було за всяку ціну відновити повне довір’я Малого до себе, й тому він добре підготувався до прибуття посланця від радника.

Було задумано спектакль, головні трагічні ролі в якому відводилися тим трьом радянським військовополоненим, які втекли з табору і яких зловили в лісі оунівці чотири дні тому. Ці військовополонені були просто-таки знахідкою для Вепра. Правда, жодного з них не вдалося зламати, умовити взяти участь у розстрілі своїх товаришів, але справа, зрештою, обернулася на краще — розстрілювати своїх будуть старшина Сидоренко, спійманий у лісі власовець-дезертир і ще один з совітів, який на початку війни потрапив в оточення і зумів під виглядом племінника прилаштуватися в одної одинокої жалісливої вдовички, років на десять старшої від нього.

Цих людей Вепр поставив перед вибором: беззаперечне виконання будь-якого наказу або смерть! Їх переконання, симпатії не цікавили надрайонного. Він знав: тим, хто закривавив руки кров’ю своїх товаришів, уже нема шляху назад. Вони стають катами. А Вепрові потрібні були кати.

Кривавий спектакль, підготований Вепром, призначався не тільки для показу людині, яку пришле Малий, але цей спектакль, за задумом надрайонного, повинен відіграти виховну роль. Ідейне загартування сотні, якою ще недавно командував Богдан, було визнане вкрай недостатнім. Уже одне те, що сотня охоче й досить хоробро провела акцію проти німців, підтверджувало цю думку. Крім того, Вепрові стало відомо, що старшина Сидоренко, напиваючись, не раз проводив у сотні «політінформацію». Зерна диявольської пропаганди, кинуті в серця сільських хлопців, які вже мали час переконатися в тому, що більшовики дійсно роздають хліборобам поміщицьку землю, відкривають українські школи, безплатні лікарні, — ті зерна могли прорости…

Сотня вважалась до того неблагонадійною, що було прийнято рішення відібрати зброю у рядових, замінивши її дерев’яними учбовими рушницями. Для того, щоб зміцнити дух воїнства, добре налякати вільнодумців, потрібні були не розмови, а якась дійовіша пропагандистська акція, яка б справила сильне враження. Такою акцією і повинен був бути, за задумом Вепра, розстріл трьох радянських полонених, які втекли з німецького табору. Після розстрілу надрайонний мав намір оголосити про страту «більшовицького агента» — колишнього командира сотні Богдана.