Погоня за вівцею
Шрифт:
— Тепер уже нічого не вдієш. Ти і так з усім добре справився.
Я мовчав. І був певен, що Пацюк знов уважно розглядає свої руки.
— О, я завдав тобі багато клопоту! — сказав він. — Мені справді дуже незручно! Однак іншого виходу в мене не було. Бо, крім тебе, я не міг нікому довіритися. Про це я тобі і в листах уже писав, правда?
— От саме про це я й хочу від тебе почути. Бо я чогось тут як слід не розумію…
— Звичайно, — мовив Пацюк. — Звичайно, я тобі розкажу. Але спочатку випиймо пива.
Я
— Я сам принесу, — сказав він. — Як-не-як, це мій дім…
Прислухаючись до того, як Пацюк звично-впевненими кроками проходить до кухні і набирає з холодильника одну за одною банки пива, я по черзі то заплющував, то розплющував очі. Темрява при заплющених і темрява при розплющених очах трохи відрізнялися кольором.
Пацюк вернувся з кухні й поставив на стіл кілька банок пива. Я намацав одну, потягнув за кільце на кришці й випив з неї половину.
— Коли нічого не видно, пиво — наче й не пиво, — сказав я.
— Вибач, але буде краще, якщо поговоримо в темряві…
Якийсь час ми ковтали пиво мовчки.
— Так от, — сказав Пацюк і відкашлявся. Я поставив порожню банку з-під пива на стіл і, все ще закутавшись у ковдру, уважно чекав початку розповіді. Однак його не було. У темряві я тільки чув, як, за старою звичкою, Пацюк перехиляє з боку на бік банку, щоб перевірити, скільки пива в ній ще залишилося.
— Так от, — ще раз повторив Пацюк й, одним духом випивши рештки пива, стукнув порожньою банкою об стільницю. — Почнемо з того, чому взагалі я тут оселився. Гаразд?
Я не відповів. Пересвідчившись, що я не маю бажання відповідати, він вів далі:
— Мій батько відкупив цю садибу п’ятдесят третього. Мені тоді було п’ять років. Я так і досі не розумію, навіщо йому знадобився будинок у такій глушині. Мабуть, за безцінь придбав під час розпродажу власності американської армії. Як сам бачиш, дорога сюди поганенька. Влітку ще сяк-так, а от коли сніг випаде, людині тут нічого робити. Американці, видно, збиралися побудувати тут радіолокаційну базу абощо і навіть почали прокладати дорогу, але кінець кінцем підрахували витрати і від свого наміру відмовилися. Місто внизу — убоге і про добудову дороги й думати не можна. Бо навіщо вона здалася б, навіть якби була готова? От тому про цей край люди забули.
— А хіба Професор Вівця не хотів повернутися?
— Професор Вівця вже давно живе у своїх спогадах. І нікуди не хоче повертатися.
— Можливо, що так… — погодився я.
— Ще пий! — наполягав Пацюк.
— Мені досить, — відповів я. Гасову грубку я погасив, а тому холод, здавалось, проникав до самих кісток. Пацюк відкрив наступну банку і пив сам.
— Батькові ця земля дуже припала до душі. Сам частково полагодив дорогу, відремонтував будинок. Гадаю, добряче витратився. Однак завдяки цьому, була б тільки автомашина, влітку тут можна нормально жити. Грубка, туалет, душ, телефон та аварійний електрогенератор — усе тут є. А от як тут жив Професор Вівця, гадки не маю.
Пацюк видав із себе незрозумілий звук — чи то відрижку, чи то зітхання.
— Від п’ятдесят п’ятого до шістдесят третього ми приїжджали сюди щоліта. Батьки, старша сестра, я і служанка. Як подумаю, то це був найкращий період мого життя. Як і тепер, місто брало пасовище в оренду, і влітку все плоскогір’я заповнювали вівці. Куди не глянеш — всюди паслися вівці! Як тільки згадаю про літо, перед очима виринають передусім вони.
Слухаючи Пацюка, я зовсім не розумів, що означає мати віллу. Мабуть, і до кінця життя вже не зрозумію.
— Однак у середині шістдесятих ми майже перестали сюди приїжджати. Частково через те, що придбали ще одну віллу недалеко від дому, що старша сестра вийшла заміж, а я відбився від родини. А може, через те, що в батьковій фірмі настав нелад. Зрештою, яких тільки причин не було! Отож ця садиба знову запустіла. Сам я приїжджав сюди востаннє, здається, шістдесят сьомого. Приїжджав сам-один. І жив тут упродовж місяця.
Ніби щось пригадуючи, Пацюк на хвилину замовк.
— І не було сумно? — запитав я.
— Зовсім! Якби була змога, я залишився б тут назавжди. Але саме цього мені й не вистачало. Адже садиба належала батькові. А перебувати під його опікою я не хотів.
— А хіба зараз не так?
— Так, звичайно… — погодився Пацюк. — Тому я вирішив, що моєї ноги тут ніколи не буде. Та коли у фойє готелю «Дельфін» у Саппоро мені на очі випадково попалася фотографія з місцевим краєвидом, то я будь-що захотів побачити його в натуральному вигляді хоч би ще раз. З чисто сентиментальних міркувань. Мабуть, і з тобою таке трапляється, чи не так?
— Ага, — відповів я. І згадав про море, поховане під рядами житлових будинків.
— І саме там я почув від Професора Вівці його історію. Про вівцю із зіркою на спині, що прийшла до нього уві сні… Про це ти знаєш?
— Аякже, знаю.
— Ну, тоді розповім коротко, — сказав Пацюк. — Як тільки я почув цю історію, то відразу захотів провести тут цілу зиму. Таке бажання не покидало мене ні на хвилину. Як до цього поставиться батько — мені було байдуже. Я швидко спорядився і прибув сюди. Здавалось, наче щось заманило мене у свою пастку.
— І ти зустрів ту вівцю?
— Саме так.
— Мені дуже важко розповідати про те, що сталося потім, — сказав Пацюк. — Хоч би якими словами я описував той жах, ти все одно не зрозумієш.
Пацюк узяв у руки порожню другу банку і зробив у ній пальцем вм’ятину.
— То, може, ти сам ставитимеш запитання? Бачу, і тобі все вже відомо, чи не так?
Я мовчки кивнув.
— Можна запитувати навмання?
— Можна.
— Ти вже помер?