Погоня за вівцею
Шрифт:
Минуло страшно багато часу, поки я почув відповідь Пацюка. А може, кілька секунд, які для мене тривали страшно довго. У роті пересохло.
— Так, — відповів тихо Пацюк. — Я вже мертвий.
12. Пацюк, який накрутив годинника
— Яповісився в кухні на балці, — сказав Пацюк. — Чоловік-Вівця поховав мене коло гаража. Вмираючи, не дуже мучився. Якщо тебе це турбує. А втім, хіба така річ має значення?
— Коли?
— За тиждень до твого приїзду.
— Тоді ти й накрутив
Пацюк розсміявся.
— От дивина! Живе собі людина на світі тридцять років й останнє, що робить перед самою смертю, — накручує годинника. Здавалося б, навіщо воно їй? Якесь безглуздя!
Пацюк замовк — і навколо запала могильна тиша. Було чути лише, як цокає годинник. Решту звуків поглинув сніг за вікном. Відчуття було таке, ніби в цілому Всесвіті залишилося тільки нас двоє.
— А якби…
— Перестань! — перебив мене Пацюк. — Уже нема ніяких «якби». Ти мав би це знати. Так чи ні?
Я захитав головою. Ні, я не знав.
— Навіть якби ти прибув сюди на тиждень раніше, я все одно помер би. Ну, може, зустрілися б у світлішій і теплішій обстановці, ніж зараз, ото й усе. Та це нічого не змінило б. Я мав умерти! Життя ставало щораз гіркішим! І цієї гіркоти я вже не міг терпіти!..
— А чому ти мав умерти?
У темряві я почув, як Пацюк тре долонею об долоню.
— Про це я не хочу багато розказувати. Бо, врешті-решт, здаватиметься, начебто я сам собі адвокат. А хіба ти не вважаєш, що покійнику не годиться виправдовуватись за свою смерть?
— Але ж якщо не розкажеш — я нічого не зрозумію.
— Ще випий!
— Холодна, — сказав я.
— Та ні, вже не так холодно.
Тремтячими руками я відкрив банку і зробив ковток. Тепер я таки переконався, що стало тепліше.
— Гаразд, розкажу. Тільки пообіцяй, що нікому не вибовкаєш.
— Та навіть якби вибовкав — хто мені повірить?
— Так, це правда… — погодився Пацюк і засміявся. — Ясна річ, не повірить у такий абсурд!
Годинник вибив пів на десяту.
— Ти не заперечуєш, якщо я зупиню годинник? — спитав Пацюк. — На нерви діє…
— Звичайно, ні. Це ж твій годинник.
Пацюк підійшов до годинника, відчинив дверцята і спинив маятник. Звуків і часу не стало на Землі.
— Коротко кажучи, я вмер із вівцею всередині, — сказав Пацюк. — Почекав, поки вона міцно засне, перекинув мотузку через балку під стелею на кухні — і поліз у зашморг. У негідниці й часу не лишилося, щоб утекти.
— А хіба справді треба було так робити?
— Справді треба було! Бо якби я трохи запізнився, вівця заволоділа б мною повністю… То був останній шанс.
І Пацюк знову потер долоні.
— Я так хотів з тобою зустрітися — ще коли був самим собою. З власною пам’яттю і власними слабостями. Ось тому і послав тобі фотографію — як своєрідний пароль. Сподівався, що в останній момент врятуюся, якщо випадково вона приведе тебе сюди.
— І що, врятувався?
— Врятувався, — відповів тихо Пацюк.
— Уся заковика — у слабості, — сказав Пацюк. — З неї усе починається. Навряд чи ти розумієш, що я маю на увазі.
— Усім людям властива слабість.
— Це лише загальне міркування! — сказав Пацюк і кілька разів ляснув пальцями. — Скільки б ти їх не нанизував, ні до чого не дійдеш. Я ж зараз веду мову про щось цілковито індивідуальне.
Я мовчав.
— Слабість — це щось таке, що гниє всередині людини. Зовсім як гангрена. Я її відчував ще підлітком. Через це постійно психував… Ти розумієш, що відбувається з людиною, коли в ній щось гниє і вона це відчуває?
Загорнувшись у ковдру, я і далі мовчав.
— Я певен, що не розумієш, — вів далі Пацюк. — Бо за собою ти цього не помічаєш… А між тим, саме це і є слабістю. Вона геть-чисто схожа на генетичну хворобу. Хоч би скільки ти її вивчав на собі — вилікуватися не зможеш. Вона з роками тільки прогресуватиме…
— Слабість чого?
— Усього! Слабість моралі. Слабість свідомості, слабість самого існування.
Я засміявся. Цього разу мені таки вдалося це зробити.
— Якщо це правда, то виходить, що на світі немає сильних людей.
— Знову ти взявся до загальних міркувань! Звісно, в кожної людини є свої слабості. Однак справжня слабість зустрічається так само рідко, як і справжня сила. Що таке слабість, яка невпинно затягує людину в безпросвітну темряву, — тобі не збагнути. Однак вона існує. І твої загальні міркування всього не можуть пояснити…
Я мовчав.
— От чому я покинув місто. Не хотів показувати людям, як опускаюся щораз нижче й нижче. Зокрема й тобі… Блукаючи в цих глухих краях, я міг жити на самоті і принаймні не завдавати нікому клопотів. Врешті-решт… — сказав Пацюк і на якийсь час потонув у мовчазній темряві. — Врешті-решт, через цю слабість я не посмів утекти з-під впливу цієї вівці. Відчув, що опинився в безвиході. Гадаю, що я не зумів би зробити нічого, навіть якби ти відразу прибув сюди. Те саме було б, якби я набрався відваги і спустився з гір. Бо все одно повернувся б назад. Ось що таке слабість…
— А чого вимагала від тебе вівця?
— Усього. Мене всього — від початку до кінця. Моє тіло, мою пам’ять, мою слабість, мої суперечності… Все це їй страшно подобалося. Негідниця мала силу-силенну щупалець, які запихала то в ніс, то в вуха, щоб висмоктувати, як виноградний сік соломинкою, мою душу… Від самої згадки про це мороз іде поза шкірою.
— За яку винагороду?
— Як на мене, незаслужено високу. Та це не означає, що вівця показала її мені в якомусь конкретному вигляді. До останньої миті я встиг побачити лише її невеличку частину. Однак і цього… — Пацюк на мить замовк. — Однак і цього виявилося досить, щоб збити мене з ніг. Це було щось неймовірне! Словами не вдається пояснити… Щось зовсім схоже на всепоглинальне горно. До запаморочення прекрасне і водночас страшне своїм лиходійським наміром. Як тільки людина занурюється в нього своїм тілом — усе людське в ній умить зникає. І свідомість, й уявлення про людські цінності, й емоції, й відчуття болю… Щось таке, яке нагадує динаміку появи різних форм життя в окремій точці Всесвіту.