Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
— Не питав — відповів Нечай, здвигаючи раменами. — Хочеш, сам скажеш.
— Правда, правда, що ти січовик. Отож гетьман хо че, щоб ти зібрав якнайбільше збройного люду й рушив У похід.
— Куди?
— Польський гетьман Потоцький з усім коронним військом підсунувся під Сатанів і тепер підступив аж під Кам’янець Подільський, про що ти напевно знаєш.
— Знаю. І гетьмана про це повідомляв.
— Отож наш гетьман рушив свої полки й наказав збірку в Гумані, про що ти, здається, не знаєш, бо не всі полки були покликані. Сам гетьман також у Гумані. З ним тепер близько сорок тисяч війська і кілька тисяч татарів.
Нечай бистро поглянув на Лисівця.
— На Потоцького?
Лисівець заперечив головою.
— Ні. Ти підеш
— А гетьман?
— На Волощину.
Нечай закашлявся, поставив чарку на стіл, підвівся із стільця, здивований докраю.
Всі замовкли, всім стало ніяково. Один глядів на одного, немов шукав відповіді.
— Гетьман хоче, щоб ти загородив дорогу Потоцькому й не дав йому напасти на наше військо в час походу — говорив далі Лисовець. — У тебе тепер більше пішого народу, як кінноти, відколи народ став утікати до тебе. Знаємо, що зброї маєш доволі й пороху. Потоцький кіннотою таборів не здобуде. А втім ти йому можеш загородити шлях із другого боку від Дунайців, Смотрича, а то й від Гусятина та Скали
— Якою дорогою гетьман іде?
— На Ямпіль.
— Коли так, то нам треба оточити польські війська кіннотою від півночі, розмістивши піхоту десь між Ушицею й Хотином.
— Так і гетьман думав.
— Коли мені там треба бути?
— Поспішай. Гетьман рушить на Ямпіль за кілька днів. Тобі треба бути там перед тим.
— Сьогодні що, середа? Буде досить, як ми вирушимо в неділю?
— Буде.
— Павле! — Нечай глянув на Кривенка — розсилай, брате, гінців іще сьогодні на ніч до всіх сотень, нехай збираються з усім вирядом під Красним найдалі до суботи.
Кривенко вибіг, беручи з собою декого із старшин. Усі інші присунулися ще ближче до Лисівця, щоб не втратити нічого з розмови, бо кожного з них, не виключаючи й Нечая, вістка про похід на Волощину приголомшувала несподіваною новиною.
Нечай, який усе ще стояв, перевів пальцями обох рук по чуприні й наостанку спитався, немов схопив питання з уст кожного:
— Чого ж гетьманові на Волощину?
Лисовець витягнув свої довгі ноги перед себе й оперся вигідніше об поруччя крісла.
— Це, панове, не тайна вже — почав — що Зборівська угода обманила. Ляхи кажуть, що це через тебе, Даниле, і таких, як ти, ми ж кажемо, що це через панів. Мені здається, що одні і другі праві. Не на те ми кривавились, щоб допустити панів знову до себе; не на те вони билися й хана перетягли на свій бік, щоб зректися своїх маєтків. Тож війна прийде скоро, дай, Боже, щасливіше! Ех, коли б так хан був не зрадив тоді під Зборовом! Обидва польські війська в руках, король, всі пани! Тоді міг би бути справжній мир! Але що ж? Хан сам того злякався. Коли б був мир і ми мали силу, що робили б його татари в Криму без розбою, без ясиру? На нас напасти не посміли б, бо ми були б засильні. На Польщу, на Московщину, на Волощину також не могли б іти, бо мусіли би йти нашими землями. Отож хан цього не схотів, злякався. Хан хоче, щоб ні одні, ні другі не були надто сильні. Тому й зрадив, тому Зборівська угода — це його діло. Але тому вона й удержатись не може. Мусить бути нова війна. Минулого року, коли ми пішли на ляхів, Радивил ударив на нас іззаду. Тільки завдяки очайдушній відвазі Кричевського вдалося його стримати. Істинно, ота людина і все товариство з нею знали, за що вмирають. Тепер доходять нас слухи, що тесть Радивила, господар волоський, також військо готує, полякам угоджає, в їхні ласки старається дістатись, бо навіть про шляхетський індиґенат просить. Що це все значить? А те, що коли ми вдаримо на Польщу, то на наш край посунуть із півночі литовці з зятем, а з полудня волохи з тестем. До цього ми не можемо допустити, панове-браття. Війську це треба пояснити також і то ще перед походом.
Нечай кивнув головою.
— Це ми зробимо, коли тільки самі зрозуміємо, що твориться. Бо, не во гнів тобі, Демку, я не все розумію.
— Що таке?
— Ти кажеш, що Зборівська угода — твір хана. Він не хоче, щоб ми були засильні. І мені здається, що воно так є. Але що тепер буде, коли ми знову рушимо на ляхів? Можемо ми йому вірити тепер, коли минулого року він нам віри не доховав і зрадив?
Лисовець порушився на стільці, притягнув ноги до себе й поклав на коліна руки. Зуби знову заблисли з-під темних вусів.
— Гетьман, Даниле, не дармував. Він ізв’язався з Портою, із Стамбулом. Як знаєш, на султанському троні тепер малий хлопчина і його мати ним проводить. Але великий везир — людина талановита. Доходить до того, що ми маємо перейти в турецьке васальство, так ось, як Крим, Волощина, Молдавія. За те хан дістав приказ від султана помагати нам. Тут уже велика різниця, бо тоді він робив на власну руку і то проти волі султана.
Нечай заперечив головою.
— Хто раз ізрадив, може й удруге. Хто може мати довір’я до зрадника?
— А що ж ти зробив би, Даниле?
— Багато нам татари помогли досі? Тільки об’їли край, пограбували, де могли, а де не могли, то обікрали. Чому нам не змірятися з ляхами самим? Збройного люду в нас доволі, а гетьман — вождь, яких мало було в історії.
Лисовець похитав головою.
— Гей-гей! Молодий ще ти, Даниле, запальний! Чи ти подумав, що тоді, коли ми рушимо на Польщу самі, то нас обскочать, мов ті собаки, Радивил з одного боку, волоський господар із другого, а в незаслонені, відкриті плечі встромить свого ножа кримський хан, який тільки жде на легку здобич? Війська у нас, в Україні не буде, сил не буде. Що тоді станеться?
Нечай умовк.
Забрав голос сотник Зеленський:
— А що Москва? Адже гетьман хоче піти під царську руку за поміч проти ляхів?
Наче тінь перебігла через очі Лисівця.
— Не був я там і сам не бачив. Але люди, які їдуть туди, різні привозять вістки. Мало хто добрі.
— Чому?
— Селяни там у жахливій неволі. Їх там кріпаками звуть. Ціла Московщина закріпачена. Недавно по околицях Москви й по цілому краю перекотилася хвиля повстання проти панів. Найгірше було у Пскові, де, як кажуть, багато крови полилося і ще ллється. Тому то цар завжди ще стоїть осторонь. Добре було б так Польщу нашими руками розвалити, границі держави поширити, але воля, панове товариство, то погане слово, ненависне слово в Москві. Царські бояри, що своїми кріпаками орють, наче робучими волами, воліли би піти з поляками проти нас, до чого їх і польський король, і Кисіль намовляють, але також і бояться того.
— Чому?
— Ми ж тієї самої віри. Пустять своїх холопів сюди, тоді ці побачать, за що ми б’ємось. Словом, бояться власних закріпачених людей.
Зеленський ударився рукою в чоло.
— Тільки тепер мені ясно, чому це так. Такий край багатий, такий родючий, не те, що Московщина, а проситься під руку царя і той не хоче! Цього я не міг зрозуміти!
— Ось воно як!
— Усюди те саме!
— Коли наші їздять туди, до Москви, — говорив дальше Лисовець — тс можуть їхати тільки однією дорогою, ночувати завжди в тих самих заїздах, говорити з тими самими людьми. Скрізь наших людей пильно стережуть, дбають про них, ходять коло них, але не дозволяють стати з кимнебудь на розмову. Ще ні один, що їздив туди, не був у звичайному селі, не балакав із звичайним, простим мужиком. Чому? Легко відповісти. Не хочуть, щоб їхні селяни знали, за що ми б’ємося, не хочуть, щоб вони дізналися, що ми вільні, що панів прогнали та що це є головна причина війни.
Житкевич, полковий писар, людина старша, розумна, з розмахом поставив порожню чарку на стіл.
— Тепер мені ясніше. Тепер і похід на Волощину, то не такий дивогляд, як видавалося спочатку. Старого Лупула можна примусити бути добрим сусідом. За його то поміччю обидва польські гетьмани визволилися з татарської неволі і тепер тільки ждуть, щоб пімститися на нас. Гірко думати про Туреччину, але хто знає, чи це не найліпша дорога? Гетьман знає, що робить. Тож, панове товариство, за волоський похід! Давай, хлопче, меду!