Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
Закінчилися багаті жнива 1650 року. Тільки овочі ждали ще при дорогах, по межах і по садках, щоб їх зібрати. На широких полях щораз більше показувалося плугів, що краяли стерні під новий посів.
Одного вечора, коли завжди уважливий, обережний і чуйний Нечай повертався в товаристві старшин із перегляду сотень до Брацлава, застав на замковім подвір’ї багато коней та козаків.
— Хто це міг приїхати? — дивувався Кривенко.
— Гей, Охриме, — кликнув Нечай до козака, що мав нагляд над його конюшнею — кого то Бог послав?
— Генеральний осавул жде тебе, полковнику.
Нечай зіскочив із коня, глянув на товаришів і пробував усміхнутись.
— Чим це пахне, панове?
— Нічим добрим — похитав головою Кривенко.
— Побачимо — відповів Нечай, передаючи кінські поводи джурі. — Ходімо!
Але як тільки відчинив двері до замкових сіней, почув руки Христі на своїй шиї і схвильований, радісний, щасливий її голос:
— Даниле! Даниле! Все гаразд! Усе добре! Бог ласкав! Даниле, яка я щаслива! Панове! Заходьте, прошу, пан Лисовець є у нас. Із новинами! Ох, Даниле, Даниле! — та знову припала до його грудей.
Нечай засміявся. Обійняв дружину за стан та разом із старшинами увійшов у світлицю.
Зараз у дверях зустрів Демка Лисівця, що в широкій усмішці відслонив свої білі зуби.
Лисовець простяг найперше руку Данилові, потім звітався з іншими й повернувся до Нечая.
— Я до тебе, Даниле.
Нечай засміявся.
— Добре, що не по мене.
Лисовець сягнув до свого випещеного довгого вуса.
— Ні, Даниле, я по тебе не приїхав би. Ми всі при гетьмані знали, що ти прав. Кисіль писав на тебе тільки тому, щоб пімститися. І гетьман знав те, хоча й не хотів про це говорити. Але ти не знаєш, що й король писав те саме.
— Король?
— Король. Вимагав, щоб сповнити Зборівську угоду. Подавав чотири пункти, яких виконання вимагав від гетьмана.
— Які пункти? — запитав Житкевич.
— Перше, щоб відкрити в Україні католицькі костели; друге, щоб козаків вивести з-за лінії; третє, щоб селяни повернулись до панів у належне підданство, і четверте, щоб тебе, Даниле, скарати на горло за зраду.
Христя, що несла збанок із медом, випустила його на кам'яну долівку, так, що він розбився на дрібні кусні. Вона навіть не глянула на черепки, вирячивши очі на Лисівця.
— А що ж на це гетьман? — спитав Нечай.
— До королівського листа гетьман нарікав на тебе не раз, мовляв: через таких, як ти, Зборівської угоди не дасться дотримати. Але коли дістав цього листа, то знаєш, що зробив?.. Подер його на шматки зараз таки при королівськім послі і сказав, що покарає тебе на голову, коли король зітне шиї Вишневецькому, Конецпольському і Чаплинському. З тим посланець і від'їхав.
— Га! Га! — засміявся хтось у гурті.
— Нічого більше посол не говорив? — спитав Нечай.
— Ні. Польські посли, бачиш, тепер і нерадо послують, відколи в минулому році самі полковники посікли пана Смяровського.
— Посла? — кинула питання Христя. — Посла вбили?
— Вбили. На кусні порубали при гетьмані та при інших польських шляхтичах — відповів Лисовець, усміхаючись і глядячи на Христю. — Я думав, що ваша милість чула про це. Данило не розповідав?
Христя глипнула на Нечая, наче з докором, і заперечила головою.
Лисовець ізнову посміхнувся й почав говорити:
— Це, бачите, їмосць пані полковнице, приїздить Смяровський раз, другий, потім третій. Уже на Поділлі йшли бої, вже польські реґіментарі обскочили несподівано, як ті пси, Данила під Межибожем, словом уже війна розгорілася повною силою, а Смяровський завжди ще крутиться коло гетьмана. Люди дивувались, чого він сидить, а гетьман мовчав. Тут і там упало погане слово про нього, але він був, як той мед, солодкий, облесний для кожного. Аж ось однієї днини знявся крик таки на нараді в гетьмана. Прибіг Вешняк, викрикаючи, що Смяровський офірував йому привілей на якусь там слободу. За ним відізвався чи не Пободайло. Задержали Смяровського в шатрі, самі зробили розшуки і знайшли вісімдесят — Лисовець повів поглядом довкруги й повторив іще раз — вісімдесят таких привілеїв на різні слободи, хутори, села з усім: із печатками, з підписами короля, тільки з порожніми віконцями на назвища. Лише назвища треба було вставити і все готове!
Гетьман хотів відіслати Смяровського після того назад, але Богун прискочив із голою шаблею.
— Нехай мені ставиться, гетьмане, коли так. Тоді й відсилай, як схочеш!
— І що гетьман?
Нічого гетьман зробити не міг. Смяровський також побачив, що єдиний для нього рятунок — покласти Богуна.
Ставився отже, але ще скоріше впав. Тоді всі, що там були, не виключаючи й мене, замочили шаблі в його крові, присягаючи разом, що завжди таким способом покараємо зрадників, підкупників і всяку таку нечесть.
— То ваша милість каже, що на тих привілеях були підписи короля?
— Так.
— І той самий король хоче, щоб гетьман покарав за зраду Данила?
— Так.
— І він був ченцем, заки став королем?
— Ченцем, потім кардиналом.
— А коли став королем, узяв жінку свого брата?
— Так. Але це не все.
— Не все?
— Людські язики говорять, що у Варшаві крик тепер. Підканцлер Радзєйовський має молоду жінку, яка завжди з королем.
— Не зрадник же він сам? — питала Христя, водячи розіскреними очима по старшинах. — Не віроломник? Не кривоприсяжник?
У відповідь на слова Христі посипались оклики, повні зневаги для короля, і повні признання та похвали для Христі.
Вона сама, наче засоромилася власної сміливости, відступила вбік і стала приготовляти закуску та напитки, що їх потім джури розносили поміж гостей.
Але ще заки перша чарка обійшла кругом, відізвався Лисівець:
— Даниле! Ти ще й не спитав, чого я оце приїхав до тебе.
Всі насторожились, витягнувши шиї в очікуванні. Христя теж поставила збанок і поглянула на Лисівця.