Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
— Так, полковнику.
— Отже, коли дим побачимо, буде знак, що ти не бачив нікого. Так?
— Так, батьку.
— В чому діло, полковнику? — спитав Кривенко, коли Дужий щез у комишах.
Нечай глянув на нього і на присутніх сотників і здивування було в його очах. Хвилину мовчав, перебігаючи поглядом від одного старшини до другого й наостанку спитав:
— А Яреми частини де?
Старшини глянули один на одного і кожний понурив голову вниз. Мовчали, наче води в рот набрали.
— Бачив хто з вас хоч одну частину Вишневецького?
Кривенко
— Я не бачив.
— Ні я — додав Красносельський.
— Ні я.
— Ні я.
— Я й не подумав про це — признався Гавратинський.
— Із цього дуба гарний вид майже на всі сторони. Але жадного війська ніде не бачив я. Тільки в бік на Пирогівці й Губичі не далеко видно, тому я післав туди Дужого. Це все може бути тільки маневр — говорив він далі, вказуючи на польські відділи, що уставлялися на полі. — Тим часом Вишневецький може вдарити на нас із протилежного боку, хоча би й через Бог. Бо годі повірити, щоб вони пробували взяти табір кіннотою. Може таким способом хочуть вивабити нас за шанці на рівне поле, або може...
— Може що? — запитав Красносельський.
— Кожний із вас, панове, знає, яка то у князя Яреми химерна вдача. Може він не згодився на таке очевидне самогубство, як кінна атака на табір, і відійшов зі своїми людьми? Хто знає?
— Коли так, полковнику, то виясни мені одну річ, — обізвався полковий писар Житкевич, щирий друг Нечая. — Коли б я посилав цього козака Дужого, то був би сказав дати димом знак, як побачить ляхів, а не тоді, як не побачить.
— А якби вони його заскочили і він не міг би розпалити вогню?
— Правда! — засміявся Житкевич і вмовк.
Тим часом на полі дальше пересувалися кінні частини. Виходили щораз нові поволі, не кваплячись, наче неохоче, міняли місця, старшини скакали кіньми в різні боки, видно розвозячи прикази. Увесь корпус став поволі пересуватися ближче валів. Але всі ще, бачилося, на щось чекали.
Нагло Красносельський штовхнув ліктем Нечая.
— Дим! Дим на горбку!
Нечай глибоко зітхнув, зняв шапку й перехристився. За ним зробили це всі.
— Кривенку! Тепер на тебе, брате, черга. Лізь на дуба і слідкуй за всім. Залиши десятьох козаків із кіньми під дубом, щоб могли повсякчасно повідомити мене, як треба. Значить, Вишневецького там нема. Зготуємо їм криваву лазню, панове! Коня мені!
І почав об’їздити довкола валу, тут і там кидаючи в козацьку юрбу то жарт, то слова заохоти, то поради.
Всюди зустрічав усміхнені очі, готовість до бою, бадьорий настрій.
Під’їхав до однієї гармати, що на заломі шанця так була уставлена, щоб могла обстрілювати ворога вздовж лінії наступу. Стояли при ній пушкарі, готові; льонт запалений. Нечай пізнав Герасименка, старожитнього бувалого козака, незрівняного гармаша й усміхнувся:
— Чи, Герасиме, бачиш, що там твориться?
— Бачу, полковнику.
— Даси їм бобу?
— З часником і хроном.
— Гаразд. Не жалуй їм цього. Пороху доволі?
—
Нечай підвівся в стременах і крикнув, немов із гнівом:
— А ти, старий, як хочеш стріляти, коли думаєш, що по двох місяцях там іще хтось живий залишиться?
Козаки довкола зареготались. Широка усмішка розлилась по обличчі Герасименка.
Нечай, сміючись також, рушив далі. Але не довелося далеко їхати, бо з валів почулись голоси:
— Їдуть! Їдуть!
Нечай зіскочив із коня, передав його джурі та разом із старшинами, що були при ньому, вийшов на вал.
Був це висунений наперед відтинок козацьких окопів, боронений, крім валів, ще крутим спадом до невеличкого потічка. Звідси можна було бачити докладно майже всю лінію табору, що не притикала до річки Бога. Нечай перевів очі на ворожу лінію й побачив, що вона поволі стала приближатися до окопів. Корогви йшли справно, одна при одній, доки не дійшли на віддаль мушкетного стрілу. Тоді нагло понеслися стріли, розлігся бойовий крик тисячів і тисячів людей і вся та озброєна, різнобарвна кінна маса ринула в повному розгоні коней у напрямку валів. Коні й люди росли на очах.
Отоді саме, на один знак сотників і отаманів, загриміли козацькі шанці, аж уся лінія вповилася туманами диму, в яких тільки й чути було гострий клекіт мушкетів та зловіщі розкоти й гриміння наладованих сіканцями гармат.
Вистріливши з мушкетів, одна частина козаків ждала з білою зброєю на напасників, друга ладувала в поспіху новий випал.
Але напасників не було. Дими поволі почали рідшати, і тільки потім міг Нечай побачити, що сталося.
Вздовж козацьких ліній постала нова лінія, різноманітна, висока, місцями не нижча від окопів. Це лежали всі ті, що заплатили своїм життям за безглуздя вождів.
По полі щосили гнали ватаги вершників, стараючись уговкати розшалілі коні, інші самі з божевіллям в очах, принаглювали коні до ще скорішої втечі.
По полудні зібралися польські реґіменти на нараду в шатрі белзького воєводи, пана Фірлея. Прийшов пан Лянцкоронський, увесь чорний, змінений, із засохлими, спеченими устами, блудними очима, наче йому двадцять років на віку від ранку прибуло; прибув коронний підчаший, пан Остророг, що, не маючи ніякого військового досвіду, все ще не знав, що було зле й чому вони такими силами не здобули табору; прибули полковники та ротмістри.
Пан Фірлей збирався вже починати наради, як перед наметом почувся тупіт коней, загомоніли голоси і в намет увійшов полковник Корф із повідомленням, що його княжа світлість, воєвода руський, пан на Вишнівці приїхав також на нараду.
Зніяковіли всі й замовкли. Тільки Фірлей помітив, що воєвода Лянцкоронський відсунувся в найдальший куток намету.
Князь Ярема, низький, простий, із великими блискучими очима, з широко закроєними устами, всміхаючись, підійшов до стола, розглянувся кругом і, побачивши Фірлея, звернувся до нього.