Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Радзикевич Юліан

— Це не наша робота, Даниле. Я всього сподівалася, тільки не цього. Правда, моя вина тут є. Я забагато говорила про владику. Тепер вона має до нього довір'я і йде за ним сліпо. Це моя вина, Даниле. Її не винуй і їй не докоряй. Прости, якщо можеш. Відійшла цілком несподівано, бо казала, що не має сили з тобою говорити. Лякалася того.

Нечай усе ще мовчав, держачись рукою за одвірок. Пані Олешичева обома руками втирала сльози.

— Як тільки ти від'їхав, то або владика, або його завушник і виказник Пристальський, або черниці були тут і я сама не могла поговорити з нею. Залишила тебе, але залишила й нас старих, самотніх, безпомічних.

До кімнати знову ввійшла служба по нові скрині. Але Нечай одним гнівним рухом відіслав усіх назад. Зняв руку з одвірка і стер піт із чола.

— Чому пішла в манастир? — спитався коротко і, здавалося, дуже спокійно.

— Казала так, як владика казав, що то все гріх і беззаконня підносити руку на короля, що є Божим помазанцем.

— У котрий манастир пішла?

Пані Олешичевій бризнули сльози з очей. Руки звела перед себе, але дивилася просто в очі Нечая.

— Даниле! Прохала, щоб тобі не казати. Ой, Даниле!

Нечай відітхнув глибоко і кинув погляд довкола себе. Тільки тепер спостеріг, що Климовський стояв близько і прислухався до розмови.

— Гаразд — сказав. — Ти, пане Климовський, оставайся тут, їм тебе буде потрібно. Бувайте!

Відчинив двері і вийшов. Біль, жаль і наруга їли його, як ніколи в житті, але очі були сухі, рухи певні. Скочив на сани.

— До гетьмана!. — наказав коротко.

На гетьманській квартирі також був рух. Козаки виносили теж вантажі й ладували на сани.

Надбіг молодий гарматній писар, Петро Дорошенко.

— Петре, куди гетьман їде?

— До Чигирина.

Нечай здивувався.

— А семигородський посол?

— Також їде туди.

— Будь ласка, Петре, йди і скажи гетьманові, що я хочу його бачити.

Гетьман саме одягався при помочі Брюховецького, як Дорошенко впустив Нечая до кімнати.

— Що сталося, Даниле? Виглядаєш, якби тебе з хреста зняли. Київ горить?..

— Ні. Я...

Гетьман глянув бистро на нього, але Нечай перевів зір на Брюховецького.

Гетьман зрозумів і глянув на джуру.

— Вийди!

Брюховецький поклав шати на ліжко і збирався відходити. Хмельницький кликнув за ним:

— Як зловлю, що підслухуєш під дверима, вуха обітну. Пам’ятай!

Залишилися самі в кімнаті і гетьман поглянув на Нечая, вичікуючи.

Нечай став поволі, спокійно та з насупленими бровами оповідати, починаючи від першої зустрічі Христі з митрополитом.

— Кажеш: вона якась його родичка?

— Так.

— Як тебе не було, то завжди, як не він, то хтось від нього був у неї?

— Так.

Гетьман піднявся із стільця й почав ходити.

— Ті наші найвищі церковні достойники, як були ворожі до нас, так і осталися. Коли Косів щось і робить для мене, чи для нас, то тільки тому, що боїться. Виходить, що коли їх страхом можна тримати, треба страхом тримати. Нам їх потрібно, але потрібно таких, якими ми хочемо мати. Добре, будемо їх страхом тримати, коли так.

Гетьман зупинився при Нечаєві й поклав руку на його плече.

— Якби йшло тільки про Христю, Даниле, я сказав би: Даниле, забудь про неї, і все. Не стільки сонця, що у вікні! Але тут діло не про саму Христю. Ти є той прокажений, Даниле, так само, як я і всі, що з нами. І Косів, і Тризна, це люди Кисіля, а який Кисіль, ти сам знаєш. Тепер же дійшло до моїх вух, що по київських манастирях поховалося дуже багато шляхти, не тільки жінок та дітей, але й озброєних, на все готових поляків. Я довго думав, що з тим робити, бо не хотів іти проти митрополита. Одначе тепер думаю, що коли ми це викриємо, нанесемо їм страху, а в цьому й діло наше. Візьми, Даниле, одну сотню та перешукай місцеві манастирі. Знайдеш там Христю, але знайдеш і багато несподіваних гостей.

Нечай піднявся із стільця також і спитав:

— Що з тими людьми робити?

— Віддаси їх Кричевському. Це його полкове місто і його володіння. Але ліпше, як ти візьмешся до обшуку, не Кричевський. Я його повідомлю про все і то зараз. Нехай ладить приміщення й харчі для тих людей. Гей! Іванцю!

У дверях явився тихо, наче тінь, Брюховецький.

— Іванцю, виряди післанця до полковника Кричевського, щоб негайно до мене приїхав, і попроси генерального писаря до мене.

Виговський прийшов зараз, тому що його квартира була поруч із гетьманською і він також вибирався з гетьманом у Чигирин.

Коли вислухав від Хмельницького, в чому справа, схвилювався так дуже, що аж шаблею тріснув із пересердя.

Нечай здивувався, що Виговський, завжди такий спокійний та опанований, узяв аж так гаряче до серця його справу, але гетьман сам скоро вияснив йому причину.

— Це, бачиш, Даниле, Іван залицяється до Олени Стеткевичівної, доньки Богдана і Олени княжни Соломирецької й заходиться її посватати. Вона — православна. Коли митрополитові вдасться зробити з тобою таке, то й він не буде певний.

— А хто буде? — гнівно спитав Виговський.

— Тому й кажу, що митрополита треба перехилити на наш бік — відповів Хмельницький. — І я не знаю нікого, хто ліпше на це надавався б, як ти, Даниле. Напиши, Іване, письмо Данилові, що йому доручається переглянути всі манастирі в Києві та в околиці, як також інші будівлі, що могли б мати оборонне значення.

— Добре.

— Подбайте також, щоб Кричевський був тут, знав про все і підшукав житла для людей.

— Добре.

— Але ми тим часом поїдемо в Чигирин — засміявся гетьман. — Навіть до нікого на скаргу не буде могти Косів піти, як йому стане гаряче.

— Добре! О, добре — повторив Виговський.

Отець протодиякон

Страх і гнів, і лемент і широкий крик обурення понеслися по Києві, як відчинилася брама Свято-Михайлівського манастиря, й відтам вивели шістдесят п'ятьох по зуби озброєних поляків. Юрби людей стали громадитись коло манастирів. Озброєні міщани й козаки самохіттю кинулися, щоб ченці їм брами відчиняли, бо хотіли шукати за шляхтою. Серед натовпу щораз частіше було чути оклики обурення, а то й погрози в бік манастирів, ченців і митрополита, так що військові відділи з київських частин мусіли розганяти роз'ятрені й роз'юшені товпи й привертати лад, заспокоюючи людей тим, що полковник Нечай сам огляне всі манастирі та зробить, що треба.