Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
В митрополичій палаті блукав страх і почалося безголов'я. Цей страх іще збільшився, головно в серці самого митрополита, коли він почув, що не Кричевський, тільки Нечай кермує обшуками. Скоро вислав посланця до гетьмана, але ще більше затривожився, коли незабаром посланець повернувся з вісткою, що гетьман виїхав у Чигирин.
Новий посланець пігнав зараз до Виговського, але повернувся з тією самою вісткою. Не було нікого, до кого можна було б звернутися з просьбою про поміч.
Післали протодиякона Пристальського,
Цей прийняв його з належними почестями, вислухав скаргу, а тоді здвигнув раменами й відповів:
— Нечай багата й щедра людина. Коли відчинить манастирські брами, не обійдеться без того, щоб жменю одну-другу червінців не жертвував на манастирські потреби.
— Але люди...
— Ченцям, ані черницям жадної кривди не зробить. Будьте того певні!
— Але іншим людям...
— Хто ж інший має право перебувати в манастирі? Ще раз кажу: заспокійтеся, панотче. Нечай не з тих, щоб кривдити манастир, чи духовенство. Коли б у якомусь іншому манастирі сталося таке, що сталося в Свято-Михайлівському, в що я не хочу вірити, то він тими людьми поклопочеться, а ченців оставить у спокою. Думаю, що вже найпревелебніший владика сам покарає ігуменів тих манастирів, які сміли перетворитись із святих для кожного місць у заїзні господи.
З цим отець Пристальський повернувся до Косова.
Западав скоро зимовий вечір і холодно було в митрополичій кімнаті. З міста доносилися крики і свисти, там і сям на темних вулицях з'являлися смолоскипи.
— Що в місті? Що з іншими манастирями? — питав митрополит.
В місті рух. Люди кричать, збираються самі відчиняти навстіж манастирі.
Митрополит підніс дрижачі руки до чола.
— Кажуть, що завтра полковник Нечай знову буде робити обшук.
— Але чей же вночі не буде? — спитав Косів.
— Напевно — ні!
— То вночі можна б очистити всі манастирі.
— Це неможливе, владико.
— Чому?
— Бо біля брам кожного манастиря є сторожа з київського полку, щоб охороняти манастирі від юрби людей, які розпалили вогнища і ночують під манастирями. Хто вийшов би тепер із манастиря, мусів би згинути страшною смертю з рук черні.
— Де є той Нечай?
— Певно на квартирі в себе, де і його люди. Казали, що вислав листи до кількох ігуменів із повідомленням про свій приїзд до них завтра.
Митрополит задрижав знову, не знати, чи зі страху, чи з холоду.
— Це ви, отче протодияконе, намовили мене післати Христину в манастир.
Пристальський підвівся з крісла.
— Коли щось не вдасться, то Пристальський завжди винен, відомо. Але це не було діло Пристальського, що стільки збройних поляків є по київських манастирях.
— Що робити? Коли військо і Хмельницький довідаються, що ми переховували стільки поляків, то не буде добре.
— Ой, ні! — похитав головою отець
— Все це Кисіль наробив. Він мене спонукав, він переконав. Треба з Нечаєм говорити.
— З Нечаєм? — здивувався отець Пристальський.
— Чи ви, отче протодияконе, маєте іншу раду?
— Ні. Але як же? їхати владиці до козака?
— Ні. Ви, отче, поїдете і попросите його сюди.
— Я?
Голос отця Пристальського заламався. Це була місія куди тяжча й неприємніша, ніж їзда до Кричевського, тим більше, що отець Пристальський не мав чистого сумління. Його це була у великій мірі вина, що Христя пішла в манастир. Він це знав.
— І я радив би їхати зараз, поки він не піде спати.
— Не міг би хто інший їхати? Хтось, хто його знає? Отець Ґізель?
— Отець Ґізель не поїде.
— Чому?
— Я говорив уже з ним. Він їх приятель. Він казав, що Нечай правий.
— Ось як!
— Ґізель — мудра людина. Шкода, що не такі, як він, тут при мені. Не було б того всього.
— Дякую вам, високопреосвященний.
— Ви, отче протодияконе, радше їдьте вже!
— Що йому сказати?
— Що я хочу його бачити.
— А як не схоче приїхати?
— То тоді спитайте, коли я можу його відвідати.
З тяжким серцем і зо страхом увіходив отець Пристальський до Нечаєвої квартири. На подвір'ї застав багато козаків, які поклопотались його кіньми і його візником, а його самого ввели до малої кімнати. В кімнаті був стіл, стояло кілька стільців; на стіні висіли хрест і дві шаблі. За столом сидів Нечай, пишучи щось.
Коли побачив гостя, підійнявся на ввесь ріст. Отцеві Пристальському мурашки побігли поза шкурою, бо козак був, як гора, високий, широкоплечий. При ньому він сам почував себе малим, нікчемним.
Відізвався козак:
— Це отець Пристальський, що приїхав від отця митрополита до тебе, полковнику.
Вже перші слова Нечая розвіяли страх та привернули отцеві Пристальському певність себе.
— Отець Пристальський? Чув я, чув я. Права рука високопреосвященного владики. Дуже радий вас, панотче, вітати в себе. Дрозде! Дрозде!
Дрозд увійшов у тій самій хвилині, несучи на великому підносі різнородні напитки та закуски. Виглядало, наче б він уже ждав з усім тим під дверима.
Просимо вашу милість — говорив далі Нечай — сідати й загрітися трохи після їзди, бо мороз бере щораз дужчий. Дрозде, подбай також, щоб візник всечеснішого отця теж мав щось з'їсти та чим загрітися. Від чого ви, пан-отче, хотіли б зачати? Горілка, мед, чи вино? Надворі зимно, може б горілка була найліпша? Вона в мене запікана та заправлена. Бачите, мій Дрозд — майстер від усього.
Дрозд витріщив очі та розширив уже уста, але схаменувся й не сказав ані слова.
— То може зачнемо від горілки? — спитав отець Пристальський, потираючи руки.