Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
— Гей, Христе, який цей світ гарний!
Христя щільніше притулилася до Нечая.
— І я його знову буду бачити і ним тішитись?
— Так — засміявся Нечай.
— Із тобою? — Христя глянула йому в очі.
— Еге ж, Христе.
Нагло Христя схопилася на санках і сплеснула в долоні.
— А що ж отець Пристальський скаже?
— Нічого.
— Чому?
— Бо його немає тут.
— Що з ним?
— Владика вислав його на парохію в Брацлавщину.
— Чому?
— За п'янство.
Христя глянула Нечаєві в очі.
— Це також, напевно, твоє діло! Ти негіднику якийсь!
Але в очах замість докору були безмірна радість і кохання.
Вогняний люд
Ще зима не минула, ще не розкувалися льодом закуті ріки, ще не переставав Кисіль із комісарами говорити, як завжди красномовно, про мир і вольності, а вже польські війська підсунулись аж під Кам`янець.
Полковник Стрижевський із двома тисячами — вибраної кінноти напав на сотні черкаського полку, які розташувались були між Кам`янцем і Баром, відштовхнув їх поза Бар і сам заїхав несподівано Бар, що його з такою втратою крови здобув був Нечай минулого року.
Але недовго дозволила доля панові Стрижевському втішатися перемогою, бо кілька днів пізніше, коли він вирушив із цим відділом у напрямку на Браїлів, де, як його повідомили, можна було заскочити інші козацькі відділи, зараз милю за Баром, між Іванівцями і Барськими Луками, попав у засідку, яку йому приготував Богун. Поліг пан Стрижевський, поліг із ним увесь його відділ.
Князь Вишневецький і новоназначений брацлавський воєвода, Лянцкоронський, чекали на роз'їзд пана Стрижевського, але ніхто до головного табору не повернувся. Тільки згодом від полонених козаків довідались польські реґіментарі, що ввесь відділ був витятий до ноги.
Посунулись тоді польські реґіментарі з цілим військом, що його могли стягти, в глибину країни, щоб пімстити втрату найліпшого відділу, але під Межибожем заступив їм дорогу Нечай. Лянцкоронський успів забрати ще залогу із здобутого Межибожа, що складалася з німців під Корфом та з полку піхоти пана Сєнявського.
Нечай ізнову зайняв Межибоже, обсадив залогою, а коли побачив, що на нього наступив увесь польський корпус, обкопався коло Русанівки.
Польські реґіментарі кинулися жваво здобувати і ошанцьований табір Нечая і тількищо втрачене Межибоже. Коли дізналися, що сам Нечай є в таборі коло Русанівки, стали із здвоєною силою здобувати табір, бо їм дуже залежало на тому, щоб дістати в свої руки Нечая. Князь Вишневецький горів бажанням пімстити йому за все, що той заподіяв йому в минулому. Лянцкоронський, який одержав брацлавське воєвідство по Кисілеві, коли той після смерти Тишкевича став київським воєводою, казився зі злости, що він воєвода тільки на папері, бо наданого йому Брацлава навіть не бачив.
Усю силу і владу загарбав собі там оцей Нечай.
Німецька піхота, піхотні відділи різних панів, спішені драгуни, обозова челядь, ба навіть охотники з-під поважніших знамен, день за днем штурмували табір, устеляючи землю густо своїм трупом.
Але табір був обкопаний високим валом, наїжений гарматами, гаківницями, самопалами, а за валами ждав на напасників вогняний люд, небезпечний, жадний крови, твердий.
І коли після невдалого наступу ворожа хвиля заколихувалась, колотилась і ставала відпливати взад, наче та морська хвиля на побережжі, козаки вискакували з-за окопів і кликали:
— А повертайтеся швидко! Ми ще вас мало наклали!
— Чого ж ваш князь ховається за вами? Давайте його сюди!
Князь Ярема не раз чув такі оклики, або куди гірші, такі, що аж вуха в’янули слухати, і в душі присягав собі, що відімститься за це тим хлопам криваво, але назверх прикидався спокійним. Тільки всміхався зловіщо і гладив рукою кінську шию. Невважаючи на всю свою ненависть і бажання пімсти, не міг він не признати, що Нечай боронився дуже зручно та що свій табір прекрасно забезпечив.
Неспокоєм і тривогою наповняло його те, що Нечай заклав цей табір на цілу милю від Межибожа, теж обсадженого козаками. Таким чином Нечай узяв поляків із двох боків, а ніхто в польському таборі не знав, яка сильна була залога Межибожа.
Розумів цю непевність положення князь на Вишнівці, але не хотіли розуміти цього інші реґіментарі. Передусім воєвода Лянцкоронський, що, покладаючись на кількісну й якісну перевагу польських військ, хотів конче здобувати табір кіннотою. Прийшло до гострої виміни слів між ним і князем Вишневецьким. Вишневецький рішуче заявив, що ні одна його кінна частина не візьме участи в такій атаці. Потім, попадаючи в наглий гнів, як це часто в нього бувало, стиснув коня острогами, так, що цей, мов ошалілий, підвівся передніми ногами високо вгору, і крикнув, від’їжджаючи:
— Зачни, ваша милість, від Межибожа. Може ваші райтари й ті мури перескочуть. Мої не мають крил!
Але белзький воєвода Фірлей і пан коронний підчаший Остророг, один із головних пилявецьких героїв, живо підтримали Лянцкоронського, і зараз наступного дня, як сонце піднеслося над річкою Богом, глибокі ряди кінноти стали формуватися вздовж цілої лінії козацьких окопів. Були це частини, стягнені головно з воєвідств, досі війною не охоплених, які в боях минулого року не брали участи, тому й виглядали куди краще, ніж загартовані вже в боях частини князя Вишневецького. Переважала драгунія, якої червоні колети, що їх іще дощ не прав і сонце не сушило, цвіли, наче мак на долині. Багато було охотників із шляхетських корогов, галасливих, бутних, що перший раз у житті мали бачити битву. Були волоські і так звані козацькі надвірні корогви, але не бракувало й тяжкої, в сталь закутої райтарії та крилатих гусарських частин. Гармат було мало і то будь-які. Все кінне військо гляділо на гармашів із погордою та презирством, у переконанні, що вони самі, і тільки вони, принесуть перемогу на вістрях своїх шабель.
Розгорталося це військо по долині, наче на площі вправ. З другого боку, з-за шанців, приглядалися до нього козаки, готуючи зброю та ладуючи сіканим оловом зручно уставлені гармати й численні гаківниці. Сотники об’їздили на конях свої відтинки валів, даючи розпорядження і прикази. Нечай стежив за рухами польських військ. Нараз великий неспокій обхопив його. Почав пильно й бистро розглядатися на всі боки, морщив брови, шарпав вуси, потім приказав закинути аркан на поблизького самітного дуба й по ньому дістався майже на вершок. Дуб стояв на горбку. Звідтам можна було бачити далеко через річку Бог у напрямку Лисогірки. З другого боку видно було хвилясту рівнину, що стелилася ген - ген аж до Пархомівців. Тільки Губич і Пирогівців не можна було добачити, бо вид закривали горби й деревина.
Довго сидів Нечай на дубі, пильно й неспокійно за чимось розглядаючись. Після того почав сходити з гілляки на гілляку, врешті по аркані легко зісунувся вниз.
— Що є, полковнику? — спитав Кривенко.
— Де Дужий?
— Я тут — виступив із-поза осідланих коней Дужий.
— Слухай, голубе, попри річку, через комиші ти можеш легко дістатись на оті горбки за приліском. Звідтам повинно бути видко чи не до самих Пирогівець. Отож коли з цього горбка побачиш ляхів, вертайся чимдуж назад, коли ж не побачиш, дай димом знати. Розумієш?