Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
— Пан воєвода чекає на вашу милість — почув голос Якова.
Увійшов до сусідньої кімнати й затримався.
Повибивані вікна були, як і в інших кімнатах, забиті дошками. Тільки в одному вікні маленький натягнений міхур, замість скла, пропускав трохи блідого світла знадвору, вказуючи, що все ще залягає день, не ніч. Дві грубі воскові свічки горіли при великому ліжку, на якому сидів воєвода, спертий на подушки, з витягненими до свого гостя руками.
Микола припав до брата, якого справді глибоко любив, і сльози стали в його очах, коли побачив, що за зміни зайшли в ньому. Змінилися Гоща і гощанський дім, а так само змінився й Адам. Подався, постарівся, похилився. Борода, якої досі не носив, світила сріблом; волосся, давно нестрижене, було в неладі; постіль була нечиста і сорочка, що її мав на собі, подерта в кількох місцях. Він бачив Адама тільки перед кількома місяцями, бо обидва були вліті в Ірклієві на з’їзді з гетьманом Хмельницьким, але Миколі здавалося, що це роки ми нули від останньої їхньої зустрічі.
— Миколо!
— Пане брате мій!
Так звик він кликати Адама, бо багато був молодший від нього.
Пригорнувши брата до себе раз і ще раз, пан Микола піднявся з-над ліжка зі свіжими ще сльозами в очах, відперезав шаблю, поклав її на поруччя ліжка і сів на стільці, споглядаючи на старшого брата.
Роки страху, небезпек, гризот, непевности, недостатків, пониження, поневаги, разом із утратою всього багатства, таким великим зусиллям набутого, вирили глибокі борозни на обличчі воєводи. Але Микола, який знав свого брата, його тугість, його силу, відчував, що крім того всього мусіло бути ще щось, що захитало цю тверду, послідовну, невсипущу в праці людину, яка ніколи не знала ні втоми, ні хитання, ні зневіри, ні докорів совісти. Захитало так сильно, як сильно захитане є могутнє й кріпке дерево, що то його буря в самому корені підважить. Він відчув, що там на дні, в корені, в душі його брата захиталося щось, що держало його ціле життя сильним, що давало йому і багатство, і силу, і значення. Адже він власним спритом добився аж до крісла сенатора, єдиного сенатора в цілій короні, що був старої, грецької віри; адже він завдяки тільки своїм власним прикметам осягнув воєвідський уряд, здобув голос, з яким усі мусіли рахуватись, надбав багатства, які зі звичайного шляхтича піднесли його понад шляхетський стан, у ряди вельмож та маґнатів.
І надармо пан Микола заходив у голову, що сталося, не міг знайти відповіді, бо його простолінійний, вояцький дотеп не сягав багато дальше його власної шаблі.
— Ти з Варшави?
— З Варшави.
— До війська?
— Так. А ти давно з Киева, пане брате?
— Минулої середи приїхав. Пізнаєш Гощу?
Микола схилив голову й головою заперечив, не відповідаючи.
— Все таки Гоща ще є Гощею — говорив воєвода — і до неї можна заїхати й розжитися. Низкеничі ще є також. Але все інше? Брусилів? Васильків? Усі села по тому боці Дніпра? Носівське староство? Чи ти знаєш, що я там не мав права навіть заїхати? Послав своїх людей, хотів ще щонебудь дістати, щоб свої власні діри полатати, то багато з них навіть не повернулося.
— Як то? Побито їх?
— Ні.
— Так що з ними сталося?
Воєвода згрубілими, незручними пальцями став поправляти вовчу шкуру, якою був прикритий.
— Пристали до ребелії. Знаєш Остаповського?
— Знаю.
— Залишився там. Ще й переказав мені, що кожний так повинен зробити, не виключаючи мене. Так само Корній, ба навіть Ласко, брат нашого ігумена і моя права рука. Промощував я й торував дорогу нашій шляхетській братії до батьківських гнізд, але це все надармо. І це називається мир! Я того миром назвати не можу. Як це? Щоб ми в часі миру не були вільні в тому, щоб до наших маєтків приїхати? Що ж це за такий мир, що це за згода? Тільки жаль більший.
Пан Микола, що за час свого старостинського уряду не дістав ані зламаного шеляга з Черкас, живо притакнув воєводі.
Воєвода перевів рукою по нечесаному волоссі і говорив дальше:
— Так, так. Утратив я фортуну, втратив здоров’я і ось я тут і вмру при Речіпосполитій, а не при Хмельницькім.
Пан черкаський староста підніс здивовані очі.
— При Хмельницькім?
Але очі воєводи гляділи кудись далеко, в незнане.
— Це вже, Миколаю, не для нас дорога, ні не для тебе, ні тим більше не для мене. Майже три роки я йшов, як навіжений, проти течії, але далі вже, бачу, не можна.
Глянув на Миколу, підвівся та знову сів.
— Не тому не можна, що вже й сил не вистачає, не тому, що течія засильна, не тому, що люди не вірять, а тому, що віри вже тут нема — воєвода вдарився рукою в груди — тут нема — повторив іще раз — Боротися за шляхетські права проти шляхти, боротися за православну церкву проти церкви, боротися за козаччину проти козаччини, боротись за короля проти його волі — ні, Миколаю! Зневіра приходить. Голоси кажуть: завертай! Але завертати вже ні куди, ні по що. Кінець. Finis...
Воєвода перервав. По хвилині мовчанки додав:
— Хоча хто знає, чи не завернув би, якби...
— Якби не що?
— Якби не ти.
— Якби не я? — здивувався пан Микола.
— Так. Якби не ти — повторив воєвода, глибоко втягаючи в груди повітря. — За мої заслуги для короля й Речіпосполитої я хочу, щоб вони, коли мене вже поминули, коли мене болотом обкидали, хоч тобі віддячилися. Ти ще молодий, а вже маєш і довголітню військову experientiam і команду, і староство. Правда, сьогодні воно нічого не значить, але завтра може значити. Годі знати, Миколаю, годі знати. А що з того всього осталося б, коли б ти перейшов на той бік? Десь може сотником був би, і то наказним, бо хто б тебе, Кисіля, на сотника вибрав? Там у них інші порядки. Рід нічого не значить; шляхетство, заслуги предків, ім’я, маєток — це все також не має ніякого значення, нічого не варте.
— Але...
Кисіль знизав плечима, погладив посріблену бороду і, наче не замічаючи Миколи, йшов дальше за ходом своїх думок.
— Хочуть Січ перенести на цілу Україну. Без пана і без хлопа. Всі рівні. І ті, що так, як ми, вийшли із старинного шляхетського роду, і та plebs, що під батогами гнула шиї, наші руки цілуючи. Чи ти чув коли думи, що їх тепер бандуристи співають?
— Часом. Одного бандуриста ми спіймали й держали в себе для язика, поки в огні не спекли. Він різні нові пісні співав.
— Я чув недавно думу про Нечая. Як Бар здобував. Знаєш, що мене вразило? Ніколи вони не згадують про нього інакше, як "козак Нечай". Розумієш? Не полковник, не пан Нечай, а козак. Так само про Морозенка і про інших. Можна нам жити в такій країні? Нам? По що ж уся моя робота ab initio huius belli domestici. Та це вже от-от три роки. Чи не ліпше було тоді завернути, так, як це зробив Виговський, як Мрозовицький, як Кричевський і багато, багато інших? Ет, що там! Чи ти знаєш, що я маю певні відомості, що Немирич задумує те саме?
— Перейти до Хмельницького?
— Він не православний. Він — аріянин, протестант. Що з цього вийде, не знати. Але бачиш, що на світі діється! Подумав би ти таке коли?
Пан Микола очі з дива вирячив, похитуючи головою.
— Але це ще не все. Ти знаєш пана Ґолінського? Того, що у пана канцлера коронного? Отож я дізнався, що він вивідав десь у людей пана воєводи Вишневецького, що цей хотів на волоське панство впровадити свого свояка Мойсея Могилу. Але це ще ніщо. Чи ти знаєш, у кого князь на Вишнівці шукав помочі? Вгадай!