Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
— Може вибрати ... Ось вибрало тепер другого гетьмана, Худолія.
— Худолій такий самий негідник і зрадник, як і ти, Семене. Він був твоїм спільником. Але голова йому вже злетіла з пліч. То ж не гаймося. Ще раз кажу: віддай шаблю і їдьмо!
— До Нечая? — зареготався, мов божевільний, Забуський. — До Нечая? Не діждеш того, ти старий дідугане. Я тебе вже з своїх рук не пущу. Зарубаю!.. Вовкам та шулікам кину на поталу!.. Гинь!..
І з добутою шаблею кинувся на Половку. Сили були дуже нерівні, бо Забуський, куди молодший, мав перевагу над старим січовиком і силою і рухливістю. Але старий Половка наче віджив. Його тяжка шабля відбила страшний удар Забуського
Одначе рана була, видно, не глибока, бо замість ослабити його, вона ще більше розпалила сліпу, дику ненависть у його темній душі. Забуський знову прискочив до Половки і знову їхні шаблі схрестилися так, аж іскри посипались. Удар ішов за ударом так живо, що око цього схопити не могло, тільки шаблі творили блискучі кола. По хвилині Забуський знову відскочив, закривавлений від нової рани через ліве вухо і шрамом пооране ліве обличчя. Завив із болю, гніву та злости, як ранений вовк і цілим тілом кинувся на Половку й зіпхнув його взад. Коли цей старався здобути назад рівновагу, засвистіла шабля Забуського й упала на його відслонену шию. Вдарила кров струєю з розваленої гострим лезом шиї і старий січовик, наче громом уражений, повалився на землю, все ще притомний, не випускаючи шаблі з руки. Кров струмком лилася з великої рани.
Забуський прискочив до Половки та кінцем шаблі сперся на його груди. Але той іще жив, хоча страшенно кривавив.
Забуський поглянув на нього й почув голос, що ставав щораз слабший і слабший.
— Будь же ти проклятий із роду в рід!
Жах обняв Забуського. Зняв свою шаблю з грудей умираючого й побачив, що струмочок крови увірвався, очі стали скляні і смерть забрала старого до себе. Опритомнів і дикий, несамовитий, божевільний страх потряс ним, неначе вихор осикою.
— Я батька вбив! Я батька вбив! — крикнув сам до себе, повернувся, глянув на скривавлену шаблю, яку держав у руці, кинув її на землю, прискочив до коня та, кривавлячи з обох ран, вискочив на сідло й пустився перед себе в темну гущавину лісу.
Два брати
Пан Микола Кисіль, доїжджаючи до Гощі, зауважив, що двір його брата, київського воєводи, носив на собі такі самі сліди воєнного знищення, як і інші панські посілості. Деякі будинки були попалені, деякі стояли пусті й порожні, мов ті оголені дерева, що з них злетіли, не знати як і коли, зісохлі листки.
Плоти й огорожі були порозвалювані; пусткою стояли обори; порожні були стодоли й засіки.
Зморщив брови пан Микола, бо і його доля також не була ліпша. Свіжо надане йому черкаське староство було так само добре й інтратне, як коли б було на місяці, а не в Україні.
Минув браму. Колись мурована, пишна, була тепер у руїнах. Коли задержав коні перед рундуком із високими кам'яними стовпами, побачив, що й дім перейшов ту саму воєнну хуртовину і світив тепер пусткою. Зіскочив із коня, кинув поводи одному з драгунів, що були з ним, і випростовуючи ноги після довгої їзди, вступив на східці.
Великі, тяжкі двері відчинились і на порозі став старий слуга воєводи й усієї рідні Кисілів, Яків, що бувало колись носив і пана Миколу на своїх руках.
— Ваша милосте! Ваша милосте! — зрадів старий панський прислужник, схиляючись покірно до руки пана старости.
— Гей, Якове! Ти все той самий! Є пан воєвода?
— Їх милість пан воєвода нещодавно з Києва приїхали.
— Що робить?
— У ліжку, ваша милосте.
— Хорий? — занепокоївся пан Микола.
— Все те саме. Кості.
Пан Микола заспокоївся. Видно, для нього не була це новина.
— То біда. А будете ви тут мати де моїх людей примістити?
Яків глянув на невеликий почот пана старости.
— Постараємося. Коли ні, то до манастиря відішлемо. Там місце буде.
Пан Микола вступив у великі сіни, що тепер пригнітали своєю порожнечею, перейшов через кілька пустих кімнат, де були тільки свіжо вичищена підлога й голі стіни і ввійшов до кімнати, яка, очевидячки, служила за їдальню, бо на середині стояв великий стіл, що колись був прикрасою кімнати, і лави та крісла різної величини й різного вигляду. Так і видно було, що все це була збиранина з усіх кінців дому, бо поруч із високими, темними, обдертими зі шкури кріслами стояли стільці, грубо тесані із свіжої сосни.
—Ваша милість позволить, що я повідомлю пана воєводу.
— Йди.
Пан Микола кинув шапку на стіл, здійняв шубу та підійшов до комина, де тріскали у вогні сирі сосни, розкидаючи іскри на всі боки. Поглянув кругом і не пізнавав старого родинного дому. Повів рукою по чолі. Що це? Де ж ті коштовні візерунки їхніх предків, що то їх італійські малярі малювали для брата за такі великі гроші? Де ж ціле те багате устаткування, що ним так славилася колись Гоща? Перед очима черкаського старости перелетіли образи пишних прийнять і бенкетів, що їх його брат уладжував для довколишньої шляхти ще в тому часі, коли він, Микола, був молодим гусарином, а його брат Адам старався про брацлавське воєвідство. Потім померла його братова, але все таки Гоща залишилась Гощею, бо Адам завжди хотів і завжди вмів з’єднувати собі шляхетську братію.
Незабаром після смерти братової жінки Гоща наново ожила. Стали відбуватися гучні з'їзди та розваги й одні думали, що пан Адам так дуже старається з’єднати собі шляхетські серця, інші, дотепніші шептали, що пан Микола скоро матиме молоду братову.
Тим часом прийшла оця війна, страшніша від найстрашніших, і все в основах затріщало, як тріщить дуб, що в корінні увірветься.
Він не розумів свого брата, хоча гордився ним. Між ними була велика різниця віку, бо Адам уже був у королівській службі, як він прийшов на світ. Адам власне й виховав його, бо батько давно помер. Адам, який не мав своїх дітей, опікувався ним увесь час та й те черкаське староство, що він його недавно одержав, це була також робота Адама.
Але все таки він не розумів Адама. Чому б то не стати у світлі й не сказати всім ясно та виразно: я є той і той, я хочу того й того, а ходити манівцями, прикривати свої наміри повінню слів, так, що не лише чужі люди, але й рідний брат не знають, що про нього думати. Хмельницький і козаки вважають його за найвірнішого королівського прислужника, гарячого оборонця Польщі та шляхетчини, а Нечай навіть за відступника від власної вітчизни й церкви. Король злобно та лукаво всміхається, коли про нього мова, а князь Ярема просто кричить, що він зрадник і права рука Хмельницького. Не інакше думає й пан краківський, і не раз йому, Миколі, залишались у висліді біль, гіркість та досада.
Після зборівської угоди, коли разом з Адамом були у Варшаві, пізнав Микола Тишкевичівну, своячку київського воєводи. Думав пан Микола тоді, що його парубочі роки скінчились і сподівався, що ненарушена повстанням фортуна панни Климентини на далекій Литві поможе і йому стати на ноги. Але коли приїхав до дому Тишкевичів у Варшаві, застав двері замкнені, замкнені для нього, бо гомін багатьох молодечих голосів доходив із дому аж на вулицю. Що Адам думає, чого він хоче? Пан Микола, що ніколи не грішив надто ані дотепом, ані розумом, ані спритом, не міг собі відповісти ніяк на це питання.