Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
Пішли ми з Мері Джейн нагору, й вона показала своїм дядькам ті кімнати; покої були скромні, проте затишні. Вона обіцяла забрати свої сукні та інший дріб'язок, якщо все те заважатиме дядечкові Гарві, але він сказав, що не заважатиме. Сукенки порозвішувано було на стіні, а перед ними, запинаючи їх, висіли ситцеві завіски, що спадали аж до самої підлоги. В одному кутку стояла стара скриня, в другому - футляр із гітарою, крім того, там була ще сила всіляких дрібничок, якими дівчата так люблять оздоблювати свої кімнати. Король зауважив, що з цим дріб'язком буде
В них була прохана вечеря, і знову поприходили ті самі чоловіки й жінки, що були й уранці; я стояв позаду короля та герцога, чекаючи на їхні розпорядження, а решті гостей слугували негри. Мері Джейн сиділа на хазяйському місці, побіч Сьюзен, і бідкалася, що печиво було невдале, несмачні були маринади, а смажені курчата вийшли такі тверді, що їх і не вгризеш, та ще говорила багато пустих слів, до яких завжди вдаються господині, щоб витягти з присутніх компліменти; а гості ж наперед знали, що вечеря буде розкішна, тож і почали все хвалити, кажучи: «І як ото вам пощастило так чудово загнітити печиво?», або: «Скажіть, коли ласка, де ви добули такі надзвичайні пікулі?» - і отак цілий вечір товкли воду в ступі, як то воно ведеться за вечерею, - ви ж і самі гаразд те знаєте. Коли все те скінчилося, я та Заяча Губа повечеряли на кухні недоїдками, а інші тим часом допомагали неграм прибирати зі столу й мити посуд. Заяча Губа взялася розпитувати мене про Англію і трохи не загнала мене на слизьке.
– Ти коли-небудь бачив короля?
– питає вона.
– Це ж бо якого? Вільгельма Четвертого? Ну, звісно, він до нашої церкви вчащає.
Хоч я й знав, що він помер уже багато років тому, але не прохопився про те й словом. Тільки-но я сказав, що він ходить до нашої церкви, вона й питає:
– Як... увесь час?
– Звісно, увесь час. Його лава якраз навпроти нашої - по другий бік амвона.
– Я гадала, що він живе в Лондоні.
Авжеж, там. А де ж йому жити?
– Проте мені здавалося, що ти живеш у Шеффілді?
Відчуваю, що набрав у халяви! Ох, і вскочив же, - треба якось виборсуватися. Тож попервах удав я, ніби курячою кісткою вдавився, а тоді й кажу:
– Я мав на оці, що король тоді до нашої церкви вчащає, як приїздить до Шеффілда. Це буває лише влітку, коли він приїздить туди приймати морські купелі.
– Стривай, що ти мелеш, таж Шеффілд не на морі.
– Тю! А хто сказав, що на морі?
– Хто? Ти сказав.
– Ніколи не казав.
– Ні, сказав!
– А от і не казав!
– Ні, сказав!
– Ніколи я такого не казав.
– Ну, гаразд, то що ж ти сказав?
– Я сказав, що він приїздить приймати морські купелі, - ось що я казав.
– Добре, то як же він прийматиме морські купелі, коли там немає моря?
– Слухай-но, - кажу я, - чи ти бачила коли конгресівську мінеральну?
– Атож.
– Ну, то ти мала їхати по неї до Конгрес-Спрінг?
– Звісно, що ні.
– Отож і Вільгельмові Четвертому не потрібно
– А як же він їх приймає?
– Йому морську воду, як конгресівську мінеральну, у бочках привозять. У Шеффілдському палаці є печі, - а йому ж тільки тепла вона годиться. В морі така сила-силенна води, що її ніяк не нагрієш; та там і пристроїв для того нема.
– Он воно що! Було б так відразу й казати, то й часу не марнували б.
По її словах бачу, що цього разу вибрехався, - аж душа звеселилась. А вона далі питає:
– А ти теж до церкви ходиш?
– Еге... щодня.
– А де ж ти там сидиш?
– Як? На нашій лаві.
– Чиїй лаві?
– Таж нашій - твого дядька Гарві.
– На його? А нащо йому та лава?
– Щоб сидіти на ній. А ти як гадала?
– От тобі й на! А я думала, що його місце на амвоні. А хай йому біс, я зовсім забув, що він же проповідник!
Ех, знову дав маху! Ну, то я вдруге вдавився курячою кісткою, щоб знову розумом розкинути. А тоді відказую:
– Отакої! Та невже ж ти гадаєш, що в церкві у нас тільки один проповідник?
– Авжеж, а навіщо ж більше?
– Навіщо? А казати проповіді королю! Не бачив я такого дівчиська! Та їх має бути щонайменше сімнадцять.
– Сімнадцять! Хай бог милує! Я б нізащо в світі їх усіх не переслухала, хоч би мені й пообіцяли за те царство небесне. Так, мабуть, довелося б сидіти на лаві цілий тиждень.
– Та де там! Вони не всі відразу проповідують в один день, а по черзі.
– А що ж тим часом має робити решта?
– О, не так уже й багато. Відпочивають собі на лавах, ходять із тарілкою - збирають у парафіян гроші на церкву, та мало там що! А часом і нічого не роблять.
– Ну, добре, а нащо ж їх така сила?
– Як нащо? А для годиться. Ти що, вже й цього не годна втямити?
– А нащо мені ті дурниці потрібні? І знати нічого не хочу! А як в Англії поводяться із слугами? Краще, ніж ми з неграми?
– Прирівняла! Слугу там взагалі за ніщо мають. Поводяться гірше, ніж з собакою.
– А дають їм спочинок на свята, як ми, приміром, на різдво та Новий рік, та ще от Четвертого липня?
– Ого, тільки цього ще бракувало! Зразу видно, що ти ніколи не була в Англії. Слуги, Заяча Гу... слуги, Джоанно, цілісінький рік спини не розгинають. Які там свята! Їх нікуди не пускають: ні до цирку, ні до театру, ані на негритянські грища подивитися, - нікуди!
– Навіть до церкви?
– Навіть до церкви.
– Але ж ти завжди ходиш до церкви.
Ет, знову вклепався! Я й забув, що служу в того старого бовдура. Отож я почав їй ретельно пояснювати, що між лакеєм та звичайним слугою є велика різниця; лакей - хоче він того чи не хоче - повинен ходити до церкви й сидіти на лаві разом із хазяями, того вимагає закон. Але цього разу незграбно в мене те вийшло - мої пояснення її не вдовольнили. Бачу: не вірить вона мені.
– Ану, - каже, - заприсягнися, що ти не набалакав мені зараз сім мішків гречаної вовни.