Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88
Шрифт:
— Ваші наміри без змін? — звернувся капітан до тих двох з рюкзаками, що й досі нерухомо чекали команди, якої вже не мало бути.
— Без змін, — потвердив курдупель Соб, задираючи підборіддя й намагаючись утягти живіт по команді “струнко”.
— Нам аби разом, звичайно, — почав пояснювати довготелесий Цабе, схиляючись над командиром. — Та Дві хатки муровані, та млиночок такий-сякий, бо дітям хліба настачити нелегко.
— Жінок ще не маєте, а вже про дітей…
— Будуть, — запевнив Соб, випинаючи шию.
Хотів був козирнути, але Цабе притримав його за
— Я звелів покласти в кузов ящик з-під набоїв, — звернувся командир до Шефа. — Там кілька бляшанок консервів, трохи сала, самогон. Одразу за перевалом, у містечку, передайте. Вже не в службу, а в дружбу. Номера будинку не пам’ятаю, але там кожен знає.
— Догодила якась? — поцікавився Шеф.
— Зовсім інша річ. Поручика Зелінського знали? Він з партизанів. Прибув до дивізії наприкінці сорок четвертого. Дістав легке поранення в Колобжегу, а важке в Берліні. Мусили б чути: Зелінський…
— Не чув. Але передам, — перервав розмову Шеф, кинувши погляд на полуторку, що стояла неподалік.
— Мало не забув — коли питатимете, то не Зелінського, а Березу. Прізвисько таке.
— Слухаю, громадянине капітан.
Коло автомобіля метушилися, ладнались у дорогу. Соб і Цабе розгойдали напхом напханий брезентовий мішок і — гей-гоп! — кинули його через борт, аж загуркотіло.
— Тепер уже без команд… — Капітан знов усміхнувся й зробив такий рух, ніби поривавсь обняти старшого сержанта. Шефа налякала така непередбачена військовим статутом вільність. Він відступив на півкроку, й вийшло так, що вони навіть не потисли один одному руки.
— Так точно, ясно, що тепер уже все буде без команд… — пробурмотів він собі під ніс і подався до грузовика.
Вагався, як тепер усе буде. Хто, наприклад, подасть, команду від’їжджати, адже командувати нікому… Граф, якого Корба посадив у кабіну, хотів був поступитися місцем, але капрал заперечливо махнув рукою.
— Сиди, як тобі зручно, — так і напрошувався на конфлікт Корба. — Навіщо мені з якимось унтером теревенити, коли я можу порозмовляти з інтелігентним чоловіком, який не військовий статут, а вірші напам’ять читатиме чи фільм переповість, щоб не нудно було в дорозі.
Слухаючи цю балаканину, Шеф одшпилив з грудей свої відзнаки, загорнув їх у шматину і сховав у торбинку, а торбинку — до кишені. Не мовлячи й слова, заліз у кузов.
Корбу, в якому нуртувало бажання над кимось познущатися, розгнівала сержантова покірливість. Оскільки Цабе стояв найближче, він зігнав злість на ньому:
— А ти, здоровило, чого балухи витріщив? Бери ручку й крути!
Поки демобілізовані ладналися в дорогу й пробували завести мотор полуторки, капітан стояв і дивився. Не почув і не помітив поручика із штабної канцелярії, коли той підійшов збоку, віддав честь і щось проказав.
Полуторка врешті завелась, вистрілила з вихлопної труби чорні клуби диму, і це збудило капітана від спогадів.
— Люди зі скаргами не приходитимуть, молодих легше буде дисципліни навчати, — вів далі поручик, — а то дивилися на тих розбишак, брали з них поганий
Капітан нетерплячим порухом перервав його слова й доти вдивлявся в полуторку, аж поки зникла за деревами. І знову стало чути пісню роти, яка поверталась із стройових занять — та сама мелодія, але зовсім інші слова, бо новобранці співали вже не по команді, а від душі:
Анельцю, як довго мені ти листів не писала,
Анельцю, ти вірність свою зберегти обіцяла.
Анельцю, у серці моєму надія остання -
твоя врода, як ружа, твоє вічне кохання.
— Дозори треба було на полонину вислати, якщо хочемо спокійно ніч переспати, — сказав каштан.
— Нездорова місцевість. — Поручик скривився. — Необстріляних пошлеш, то їх переб’ють.
Кого б це послати?..
— От тобі маєш. Пометикуй… Отих розбишак позбулися, то нікого здатного для патрулювання не залишилось? — зігнавши злість на молодшому за званням, капітан рушив до будинку, де квартирував.
Тим часом і ті, що зібралися коло штабу, теж почали розходитись.
Путівець був геть роз’їжджений військом, машину кидало, як у пропасниці. Мусили чимдуж триматися, щоб не вилетіти за борт.
Корба поспішав, щосили тиснув на педалі, інакше загруз би по самі ступиці. Пригальмував лише перед містком — дивізійні сапери поміняли спалені балки на свіжі, ледь окоровані слизькі кругляки. Зовсім не закріплені, вони роз’їжджалися під колесами.
За містком наганяв страху закіптюжений кістяк “студебекера”. Під ним вибухнула бандитська міна, не дуже сильна, бо саморобна, але її вистачило, аби підірвати й підпалити машину.
По той бік річки грязюка була така сама, але вибоїни менші, видно, постаралися сапери. Капрал знову натискував на педалі і, де дорога була важча, бензину не шкодував.
У задньому кутку кузова кидало найдужче, але й вільного місця було найбільше, отож Цабе та Соб поклали тут рюкзаки, брезентовий мішок, якісь ящики, а самі вляглися на тому добрі, оберігаючи його, як собака кістку.
Цабе поліз до кишені, добув кусень хліба і шмат копченого сала, але Соб притримав його за руку:
— Сховай.
— Я голодний.
— Потерпи.
Більший меншого не без вагання, але все-таки послухав. Смокчучи шматочок шкуринки, аби не так ссало під грудьми, він нахилився і по-змовницьки зашепотів:
— За жінку не журюся. Дівчат не бракує, а що вже вдовиць — то як гнилиць… Але де взяти корову й коня, хоча б одного на двох? Може, в солдатів, що женуть відшкодоване? Два літри за хвіст треба оддати. А якби ще й порося, то на різдво свіжину мали б…
Обидва перехрестилися, бо дорога проходила повз спалену лісничівку, яка ще курілась, а на згарищі й на обійсті валялися різні бебехи й закривавлене шмаття. Біля хвіртки лежала ганчір’яна лялька, втоптана в болото. Вище, на схилі, ясніли три свіжі могилки: одна маленька й дві великі, на хресті — біло-червона стрічка і вилинялий кашкет із темним слідом від кокарди.