Приречені на щастя.

Чемерис Валентин Лукич

– А дітей вони що, в “Дитячому світі” купують?
– пирхнула Єва.

Замість відповіді Адам поцілував Єву, і вони рушили далі.

Ще з півгодини вони піднімалися крутим схилом хребта на гребінь. Сонце вже котилося до заходу, і в розпадках та долинах між хребтами з’явилися гривки туманів. Наче з білого моря, стирчали гострі шпилі скель, кущі, дерева, іноді козли на камінні.

Зрештою, здолали і цей, останній підйом.

– Ще далеко?
– важко дихаючи, запитала Єва.

– Вже прийшли. Я стояв ось на цім хребті, а той тип з’явився на протилежному.

На тому, що лисим гребенем із туману виглядає. Мабуть, десь неподалік знаходиться їхнє стійбище, якщо то гірські племена місцевих дикунів, чи база, якщо космічні пришельці.

Адам, не вагаючись, зійшов на самісінький гребінь і почав уважно розглядати протилежний хребет, що тягнувся паралельно.

Призахідне Сонце світило ще яскраво, протилежний хребет був мов на долоні, - і на ньому жодного підозрілого руху чи слідів перебування якихось істот. Пустельно, як і всюди в Мідних горах.

“Очевидно, мені вчора просто... здалося”, - подумав він.

І тільки-но Адам подумав про це, як на гребені з’явився чоловік у чорному.

Він зринув так несподівано, що Адам аж відсахнувся і став гарячково думати, що ж робити далі.

Тип у чорному мовчав, Адам теж не подавав голосу.

Як і першого разу, видно було лише обриси голови незнайомця, плечі, руки і поставу десь до колін. Ноги потонули в тумані, обличчя, незважаючи на близьку відстань, чомусь не проглядалося. Вбраний незнайомець був у все чорне - не то легкий спортивний костюм, не то скафандр... “Швидше всього скафандр, - механічно відзначив Адам.
– Очевидно, тому й лиця його не видно, що воно закрите склом шолома”.

Адам застиг, невідривно вдивляючись у незнайомця. Той у чорному також застиг і стежив за Адамом.

– Ти чому затих?
– озвалась Єва з каменя.

– Тс-с!
– зашипів Адам, не повертаючи до неї голови.
– Він з’явився... Привид у чорному. На сусідньому хребті стоїть і на мене дивиться.

– Почекай, я зараз... Ой, геть зачіска розпалася!

Руки в Єви злегка тремтіли, коли вона квапливо поправляла волосся.

– Як він там?
– цікавилася.

– Стоїть і дивиться на мене.

– Не хвилюйся. Зараз я гляну на нього, враз заговорить.

І тут Адам відчув (вперше у своєму житті), що його права, його священні й недоторканні чоловічі права починає узурпувати жінка. Й, аби реабілітувати честь і гідність чоловіків Землі, крикнув:

– Е-гей!!! Ти чуєш мене? Не бійся, я не агресивний!
– і, як йому здалося, привітно махнув рукою.

Незнайомець не озвався, але на жест відповів, привітно махнувши рукою, тільки чомусь лівою. Тоді Адам махнув незнайомцю лівою рукою, а той у відповідь - правою.

“Якщо махає, а не погрожує, уже легше”, - подумав Адам і тому впевненіше вигукнув:

– Як представник роду гомо сапіенс, себто людей розумних, які живуть на планеті Земля в системі Сонця за 4,28 світлових роки звідси, вітаю тебе, Пришелець Космосу, якщо ти прибув з місією миру і добра!
– В пориві розчулення Адам зробив не то реверанс, не то кніксен на манір вихованців Інституту благородних дівиць. І все ж той його реверанс-кніксен незнайомець у чорному сприйняв без тіні насмішки і відповів такою ж мішаниною.

– Ми, земляни, люди Сонця, прибули на цю планету з місією миру, - продовжував Адам, уже ввійшовши в роль міжгалактичного посланця-парламентера.
– Ми готові встановити з вами контакт. Але перш за все представтесь: хто ви такі? Місцеві дику...
– Адам вчасно прикусив язика. І поправився: - Хто ви: місцеві громадяни чи пришельці з Космосу?

– Ти певний, що він тебе розуміє?
– запитала Єва.
– Звідки їм знати мову землян? І взагалі, може, у них немає мови, може, у них зовсім інші способи комунікативної передачі інформації від одного суб’єкта до іншого?

– Н-не знаю. Він мовчить, - розгубився Адам.

– Тепер ти переконався, мій любий, що без жінки, без прекрасної представниці роду людського, навіть міжпланетний контакт не відбудеться?

– Але... мовби хитається.

– Ритмічно?

– Здається.

– Очевидно, у них ритмічні рухи - то і є комунікативний спосіб зв’язку. Тобто вони “розмовляють” за допомогою рухів, - висловила припущення Єва.
– Коли це так, то доведеться і нам танцювати.

Адам спробував зробити кілька рухів на зразок колишнього шейку і зраділо вигукнув:

– Він теж крутить тазом!

Єва нарешті впоралась із зачіскою і. звелася.

– Ну, знайом мене з Чорним привидом. Подивимось, яких чоловіків мають інші цивілізації.

Якусь мить вона прискіпливо й насторожено розглядала фігуру в чорному, що бовваніла на гребені протилежного хребта, потім кинула швидкий погляд на призахідне сонце, що світило Адамові якраз у спину, пирхнула і дзвінко розсміялась:

– Ой, не можу, ой, не мо!.. Ха-ха-ха!.. Ой мамочко!..
– вигукувала вона, захлинаючись від сміху.
– З ким же ти встановлюєш контакт? Кому представляєшся?

А з хребта на хребет неслося: “Ой-ой-ой!.. Ха-ха-ха!..”

– Ти що?
– зашипів Адам.
– Він же чує твій сміх. Ще образиться, бо подумає, що ти з нього насміхаєшся.

– Ох-ха-ха!.. Хоч і трагічна ситуація, внаслідок якої ми тут опинилися, але мені вже давно не було так весело.

Витираючи сльози, що набігли від сміху, Єва сказала:

– Зараз біля того субчика в чорному з’явиться ще й краля... в чорному.

Вона стала спиною до сонця, а лицем до протилежного хребта, і біля незнайомця в чорному з’явилася жіноча постать. Теж у чорному.

– Є!..
– видихнув Адам у захваті.
– З’явилася мадам! Виявляється, у цих німих привидів ще й жінки є. Цікаво, як вони з ними спілкуються?

– А ось так!
– І Єва обняла Адама.

– Що ти робиш?
– одсахнувся він.
– Вони ж дивляться...

– Хай дивляться і заздрять!
– Єва поцілувала Адама.

Те ж саме вчинила і жінка в чорному: обняла й поцілувала свого супутника в чорному.

– Бачиш?
– вигукнула Єва.
– У них теж обнімаються і теж цілуються. Точнісінько, як у нас.