Приречені на щастя.
Шрифт:
– Для чого?
– Хоча б для того, щоб ми могли сказати: мінус байдужість, мінус нещирість, мінус неправда, мінус зло, мінус зрада... Як бачиш, мій дорогий чоловіченьку, для мінуса теж знайдеться робота. А плюс хай завжди буде з нами.
І вони знову цілувалися довго, жадібно.
– Ой Адаме, за один раз не можна випити всю радість. Ще звикнемо, перенаситимось...
– Хіба можна звикнути до сонця? До неба? До повітря? До життя?
І їм вірилось, що вони ніколи-ніколи не збайдужіють до життя.
Та через якийсь час Єву наче хто підмінив. Усмішка її згасла, і вся вона мовби зів’яла, ходила, як у воду опущена.
– Адаме! Ти чуєш?
– застигала на мить, прислухаючись до чогось.
– Звучить...
В її очах були сльози.
–
– обережно запитував Адам.
– Додому хочу, - крізь сльози мовила Єва.
– Ой Адаме, хочу на Землю! На рідну Землю! Щастя може бути тільки на Землі. А тут... усе імітація.
– Ти завдаєш мені болю.
– Хіба я винна, що хочу додому?
– Вона припала до Адама, ткнулась лицем у його плече і затихла. Але ненадовго. По хвилі заговорила знову: - Чуєш, звучить?.. Пам’ятаєш, як ми сідали в ракету, що мала доставити нас на орбіту до “Геліоса”? Ми робили тоді останні кроки по Землі. А на зеленому полі Космопорту цвіла кульбаба. Рясно-рясно і жовта-жовта... По всьому полю жовтіли тисячі крихітних очок, наче Земля дивилася на нас востаннє. Нас проводжало багато людей, вони стояли, а ми йшли. Йшли, стараючись не наступати на жовті очка кульбаби. Нас було восьмеро землян-астронавтів. І раптом... Ти пригадуєш? До мене підбігла дівчинка років дванадцяти з золотистим волоссям. Як кульбабка. Мені здалося, що то й справді ожила кульбаба і підбігла до мене. “Як тебе звати, дівчинко?” - запитала я. “Зея”, - відповіла вона. У ту мить, коли ми робили останні кроки по Землі, її ім’я видалось мені символічним, ніби в давньогрецької богині Землі. І мені здалося, що то юна богиня Землі прощається зі мною. З усіма нами. Дівчинка простягнула мені квітку кульбаби. А простягнувши, махнула рукою, і з її годинничка, в якому був вмонтований міні-магнітофон, раптом полинула незвичайна музика. Я завмерла... Наче хтось хотів вийняти моє серце, душу хотів хтось вийняти. “Це вам”, - сказала дівчинка Зея, схожа на кульбабку. І тільки тоді я збагнула, що то за мелодія. То був прадавній полонез “Прощання з Батьківщиною”. Всі астронавти застигли, зачувши ту мелодію. Тоді до дівчинки Зеї підбігли якісь суворі люди, вимкнули її міні-магнітофон і сказали їй сердито: “Не треба астронавтам такої музики. Вони не прощаються з Землею назавжди. Вони повернуться. Їм потрібна музика бравурна, мобілізуюча...” А ми прощалися тоді з Землею назавжди. Принаймні шість із восьми вже ніколи не повернуться на Землю. Вони навіки попрощалися з нею...
Та переходи від одного настрою до іншого у Єви були швидкі і раптові. Вона враз стріпнула головою, ніби проганяла од себе те видиво, і ледь посміхнулася.
Й останні сльозинки висохли на її обличчі. Адамові ж здалося, що на Великих Рівнинах після дощу виглянуло сонце.
І вже її світлі очі були повні тепла, любові, радощів...
– Ходімо, - сказала Єва з милою лукавинкою в очах.
– Куди?
– А туди...
– вона махнула на Великі Рівнини.
– У нас медовий місяць. А в молодих мусить бути весільна подорож, так заведено. От і пішли у нашу з тобою весільну подорож.
Обнявшись, вони пішли, пішли по планеті, куди очі бачать. Але далеко не відійшли, бо зненацька попадали у високу траву, і було над ними тільки небо, небо, небо... Хто міг сказати, чи порушують вони моральні принципи, творячи свою любов у траві, під небом дзвінким та бездонним, хто міг це сказати, коли на планеті їх було лише двоє? Раніше б сказали: бог їм судія. Але й бога на Леонії не було. Була лише любов.
І вони творили свою любов без утоми. В поцілунках, в обіймах, у спекотній нуртуючій близькості, що обох пронизувала, як спалахом блискавки. І здавалося Єві, що такої пристрасті, такої солодкої близькості вона ще не знала. Коли в хвилини найвищого злету любовного шалу все - і дерева, і трави, і небо, і сама планета - вертілося над нею і під нею, вона забувала, що десь у космосі існує Земля, а на ній люди.
Потім наступила приємна втома й окутав сон - раптовий, солодкий, спраглий... І вони провалились у той сон, як в інший світ, і дзвеніла на дні того світу якась щемна мелодія - не то зустрічі, не то прощання. Єва тихо плакала вві сні. Чи прощаючись з кимось, чи зустрічаючи когось...
Єва лежала біля нього, розкидавши руки, розметавши по зеленій траві світле волосся, і трава навколо її голови посвітліла. І таке у неї було красиве тіло, тіло зрілої жінки, що Адам на мить аж зажмурився від тієї вроди. Він звівся на лікоть, потягнувся до неї і поцілував у груди. Зненацька у сні вона схлипнула, ніби заплакала, і з-під опущеної вії викотилась сльозинка. Не розплющуючи очей, вона торкнулась. його плеча, заспокоїлась, пробігла рукою по обличчю, по* сміхнулася куточками вуст і прошепотіла. “Ти тут, біля мене?..” Притулилась до нього своїм пружним тілом, ткнулася лицем йому в груди і знову поринула в сон. Дихала легко і спокійно.
І від її теплого й тихого подиху, що лоскотав груди, Адамові стало теж тихо, затишно. Він посміхнувся, думаючи: як людині небагато треба! Дихає у нього на грудях кохана жінка - і він уже найщасливіший у світі!.. І згадалася фраза, колись почута на лекції, що перший рік подружнього життя називається медово-полиновим.
“Таке вигадають: медово-полиновий рік, - посміхнувся Адам від повноти щастя.
– Що медовий, то це так, згоден, що хмільний - теж згоден. Але до чого тут полин?..”
– Ти посміхаєшся, чоловіченьку?
– тихо запитала Єва, губами торкаючись його грудей.
– Я відчуваю, що посміхаєшся.
Адам розповів їй про лекцію і про оту дивну фразу. Єва обхопила його руками за шию і зашепотіла у вухо:
– А ти вже й злякався?
Їхні вуста злилися у поцілунку, і обоє забули про все на світі. А світ закружляв і поплив, гойдаючись на зелених хвилях трав.
– Скільки у тебе любові, - шепотіла Єва стомлено і радісно.
– Бо я тебе довго чекав і зберіг свою любов.
– Як добре, що ми вдвох на планеті, правда?
– Правда, моя люба. Земляни прилетять сюди лише через чотирнадцять довгих-довгих літ!
– Так... швидко?
– здивувалась Єва. Очі її сяяли весняним сонцем, і вся вона була як молодий вогонь. Та все щебетала, щебетала до Адама, зазираючи йому в очі.
Схопивши Адама за руку, вона потягла його за собою. Зрештою, ляснула по плечу, вигукнувши: “Дожени та віддай!..” Це була давня напівзабута дитяча гра, і він, стрепенувшись, кинувся за Євою в погоню, щоб наздогнати і віддати їй той доторк, але наздогнати не зміг. Єва наче летіла, злегка торкаючись трави довгими стрункими ногами, і її сміх, що дзвіночками розсипався позад неї, одлунював у його вухах. Вона добігла до кручі, на ходу стягнула із себе спортивний ‘ костюм і, майнувши пругким тілом, стрімко полетіла із кручі у воду.
Адам теж на ходу роздягнувся і стрибнув, але не так красиво увійшов у воду, як вона, а плюхнувся, здійнявши бризки. Накупавшись, стомлені, захекані, попадали на прибережний пісок.
– Хай ця річка віднині буде зватися твоїм іменем, - запропонував Адам.
– Річка Єва. Не заперечуєш?
– Я не заперечую, - повторила Єва і жартома додала: - Думаю, що на моєму місці так би вчинила кожна жінка.
Весело глянувши на Адама, ляснула його по плечу:
– Дожени і віддай!..
– І стрімко кинулась у річку, що віднині й довіку носитиме її ім’я.
Та другого дня хмільна і безжурна радість медового місяця раптово урвалась. Зранку Адам, прихопивши лук із стрілами та спис, гайнув у Східні Мідні гори, щоб вполювати гірського козла. Бо, як з’ясувалося, на одній лише любові довго не протримаєшся - порожній шлунок нагадував про себе. Повернувся Адам з порожніми руками і сам не свій. Вбіг у печеру, важко дихаючи, очі дивно горіли, губи і руки тряслися.
– Що трапилось?!
– зойкнула Єва і почала бліднути.
– Та говори, говори! Не муч мовчанням!..