Приречені на щастя.
Шрифт:
– Але ти, дорогий мій товаришу по нещастю, не сприймай мої слова всерйоз. Я... велика жартівниця. Люблю іноді покепкувати з чоловіків. Якось пожартувала з одним, що можу в нього закохатися. Так він, от смішно, цілий рік бігав за мною та все чекав, коли ж я в нього закохаюсь.
– Ти все вигадуєш, Єво, - спокійно зауважив Адам.
– Не було у тебе таких жартів. Ти просто не знаєш... де сховатися.
– Спробуй на цій планеті від тебе сховатися! І чи варто ховатися?
Адам подумав: “Правду Єва каже: ми приречені на щастя”.
– До речі, про щастя, - сказав уголос.
– У мого прапрадіда-коваля, про якого я вже згадував, була улюблена поговірка: кожен сам коваль свого щастя.
– Твій прапрадід часом не працював консультантом у “Службі сім’ї”?
– Йому не було коли давати поради, бо він усе життя кував залізо, доки воно було гарячим.
Єва замислено повторила:
– Кожен сам коваль свого щастя.
– І, задивившись в Адамові очі, побачила в них полиски вогню, кузню, коваля, що кував і кував щастя...
Після тих розмов біля “домашнього вогнища” вони відчули, що стали ближчими одне одному, що міцні й важкі пута, які їх до того зв’язували, спали ніби самі собою.
Обом стало вільніше, радісніше, легше.
І вони, вже не криючись од себе, поглядали одне на одного закохано і дарували одне одному стільки щирих посмішок. Але ще не наступив той час, коли можна було ламати останню перепону. Й обоє відчували, що та остання перепона ось-ось впаде і вони зроблять останній крок навстріч одне одному. Й обоє боялися того вирішального кроку.
Тим часом кінчався жовтень (за земним календарем), а дощу все не було. В білястому, неначе вилинялому, небі - ані хмаринки.
Ночі зоряні, чисті, майже ясні.
І прохолодні.
Адам з Свою іноді до півночі засиджувалися перед печерою, насолоджуючись прохолодою. За ніч повітря трохи охолоджувалось, і в низинах, над річкою, з’являлися тумани. Вранці вони піднімалися, й починало здаватися, що ось-ось з’являться хмари, але сходило з-за хребта подвійне Сонце, тумани розсіювались, і знову небо ставало безхмарним.
Кожного вечора на трави випадала роса, земляни знали, що й завтра буде суха, гаряча погода. Заходило сонце чисто - від жовтого кольору біля горизонту до золотисто-рожевого, потім зеленого. А зелені зорі - на теплу погоду.
Днями у небі стояла мла - суха і гаряча.
Щоправда, допомагав морський бриз: вітер постійно дув з моря на сушу, але під вечір затихав і починав дути береговий бриз - із суші на море. Це був задушливий вітер, що висушував горло й легені. Тільки опівночі, коли нарешті охолоджувалось повітря й з’являлися тумани, можна було легше дихати.
Єва чекала дощів, виглядала щодня, але їх не було. З того першого дня, відколи вони опинились на цій планеті, не випав жоден дощ.
Адам же не звертав уваги на спеку. З ранку й до вечора був зайнятий справами: спорудив з каміння нову плавильну піч, потужнішу за першу, неподалік викопав велику яму для випалювання деревного вугілля. Згодом таки став випалювати деревне вугілля і складати його про запас. Із задніх лап нічного гостя зшив міхи для подачі кисню в піч, бо очеретиною із глиняним соплом не надмеш багато.
Коли, натомившись, Адам засинав, Єва навшпиньки підходила до нього, сідала на край виступу і сиділа так годинами. Іноді обережно торкалася його злегка припухлих губ, поправляла пасемце волосся, що спадало на очі, і посміхалася сама до себе. “Я приречена на щастя!
– шепотіла.
– Приречена, приречена, приречена...” Але досить було Адамові ворухнутись, як вона злякано пташкою спурхувала й утікала на своє місце.
Вдень Єва ходила за Адамом і скаржилась:
– Невже на цій планеті немає дощів? То для чого ж тоді тут небо? Просто жах! Планета без дощів. Хоч би раз дощик залопотів - і то б легше стало, - і смикала Адама за рукав.
– Придумай що-небудь!
– Потерпи. Скоро будуть дощі.
І справді, в кінці жовтня на північному заході з’явилися перші хмари, легкі, рідкі, швидко згущуючись. Удень вони зникали, а вранці знову з’являлися. Сонце із супутником тепер уже сідало за хмари, видно було тільки промені, що били вгору. Вітер то затихав, то набирав силу, особливо під вечір. Ночами вже зникли тумани, звечора не було роси.
Зорі мерехтіли.
Сонце заходило у багрово-червоному прузі. Все вказувало на те, що ось-ось погода зміниться. У гірший бік.
Минуло ще кілька днів, і нарешті пішли перші дощі.
Зачувши шум дощу, Єва вибігла з печери.
– Ада-а-аме-е!!!
– загаласувала вона так, що той вилетів з печери із сокирою в руках. Щоправда, після нічного візиту ведмедя Адам камінням заклав половину входу, звузивши його так, щоб ведмідь уже не зміг би зайти в печеру.
– Дощик, Адаме, - з невимовною ніжністю мовила Єва.
– Щоб він тебе намочив!
– Я цього й хочу-у...
Єва була така збуджена, що Адам і собі заусміхався. На Єву не можна було сердитись.
Тихий і теплий дощик рясно лопотів у бухті, на Великих Рівнинах, аж сизо було від вологи. Розпустивши волосся, Єва бігала під дощем, стрибала, сміючись, підставляла йому лице та руки, ловила губами й кінчиком язика дощові краплі і наче просвітліла. Ще й виспівувала дитячу пісеньку:
Дощику, дощику,
Припусти
На бабині горщики,
На дідові капусти!..
І голос у неї став мелодійно-дзвінким, дівочим. Адам не втримався: схопився на ноги, підбіг до Єви і закрутився з нею у танку, виспівуючи: