Приречені на щастя.
Шрифт:
– Але тут немає ані Прісі, ані ресторану.
– Адам вирішив підійти до Єви з іншого боку.
– Невже тобі ніколи не хотілося створити сімейний затишок своєму чоловікові?
– Хотілося.
– І ти йому, напевне, створювала той затишок?
– Звичайно. Я гукала Прісю, і вона...
– Пріся, Пріся!
– не втримався Адам.
– Далась тобі ця Пріся! А без Прісі ти могла створити сімейний затишок?
– Тобто затишок створював Руслан. Він, до речі, непогано вмів готувати. Доки я, бувало, сплю (це у вихідний, коли не треба йти на роботу),
– Так у чому ж полягав для чоловіка затишок, коли він сам готує та ще й подає?
– У тому, що він готує і подає. Холостяку, наприклад, нікому подавати, тому в нього і немає сімейного затишку.
– О-о!..
– застогнав Адам, але взяв себе в руки.
Єва терпеливо продовжувала:
– Коли і йому набридало готувати, то ми йшли у ресторан.
Не кажучи більше й слова, Адам схопив дрохвача за ноги і побіг до річки. Там вичистив нутрощі, промив, наклав всередину дикого часнику і сколов колючками з дерева. Далі обмазав дрохвача глиною і на витягнених руках приніс назад.
– Що ти наробив?
– жахнулась Єва.
– Таку дичину вимазав у грязюку.
– Не в грязюку, а в глину.
– М’ясо з глиною? Це щось нове, я про таке не чула.
– А тепер не лише знатимеш, а й посмакуєш атакою стравою.
Коли через годину Адам розгріб жар, у багатті лежала грудомаха засохлої глини. Викотив ту грудомаху, ткнув у неї ножем, глиняна шкірка тріснула і розкололась. Із щілини вдарила така апетитна пара, що Єва аж слину ковтнула.
– Сьогодні у нас делікатес степових племен Землі, - з гордістю сказав Адам.
Того вечора вони поїли так смачно, як ніколи. Спечене м’ясо степової дрохви ні в яке порівняння не йшло із печеними мідіями.
– Я такої смакоти навіть у ресторані не пробувала, - зізналася Єва.
– Якщо так смачно годуватимеш мене й далі, то я згодна жити тут усі чотирнадцять літ.
Вони сиділи біля багаття і гомоніли про те, про се. В отворі печери вже засвітилися зорі, а вони все не лягали спати.
Та ось Єва зробила рух, щоб іти до свого лежака, як, зненацька зойкнувши, застигла.
Адам рвучко повернувся.
Єва кивала головою на отвір, хотіла щось сказати, але не могла... На тлі зоряного неба в отворі печери хтось стояв - видно було голову та широкі плечі.
І через багато років Єва згадувала ту ніч не без внутрішнього холодку. Власне, не так усю ніч, як ту першу мить, коли вона побачила в отворі силует велетня. Він був разів у два більший за людину.
– Ви - людина?.. Розумна істота планети Леонії?
– запитав Адам пришельця якомога привітніше, а в самого мигнула думка: хоч ця істота і схожа на людину, але вона не розуміє мови.
Адам у гарячці зробив якийсь недоладний жест, і тієї миті тишу печери розкололо грізне ревіння. Єва, як і раніше, стояла мов закам’яніла.
– Прошу дотримуватися
– Ми помимо своєї волі опинилися на вашій планеті і чекаємо тут рятувальний корабель із Землі, що в системі Сонця. Коли б ви, наприклад, опинилися у такій ситуації на Землі, то ми б вас зустріли привітно і допомогли б, чим могли.
Знову почулося ревіння, ще гучніше за попереднє, і тільки тут до Адама дійшло, що перед ним... ведмідь. Печерний, очевидно, ведмідь. І стоїть він на задніх лапах, звівшись на свій зріст. А в сутінках, на тлі зоряного неба, ведмідь і справді скидався на силует людини-велетня.
Адам враз опинився в кутку, де стояв спис із бронзовим наконечником, схопив його і кинувся до ведмедя.
Ведмідь заревів моторошно, грізно.
Від того ревіння Єва заверещала. І Адам, загородивши собою Єву та потрясаючи списом, закричав до непрошеного гостя, невідомо чому звертаючись на “ви”:
– Я вас... востаннє застерігаю, що я... змушений буду застосувати зброю! І тоді вам не поздоровиться.
Ведмідь, не звернувши уваги на те застереження, кинувся на Адама. І тоді Адам, вигукнувши щось, зробив випад, розмахнувся і по саме древко загнав спис ведмедеві в груди.
– Я застерігав, чим це може скінчитися!
– крикнув Адам збуджено, відчуваючи свою перемогу.
Але ведмідь якось жалібно схлипнув і, заревівши, махнув лапою, наче щось відганяв од себе. Почувся тріск. Адам відлетів аж у куток печери з шматком древка в руках.
– Ти... живий?
– кинулась до нього Єва.
– Сокира! Де сокира?!
– схопившись на ноги, благав Адам.
Тремтячими руками Єва подала йому сокиру, і Адам, потрясаючи нею, пішов на ведмедя, готовий розсікти йому череп. Та ведмідь крутнувся на місці зі списом у грудях і зник, наче провалився на місці.
Стискаючи в руці сокиру, загороджуючи собою Єву, Адам чекав нападу. Але його не було. Адам почекав ще якусь мить і лише тоді з шумом перевів дух.
– Але ж і сила у того ведмедя. Махнув лапою, наче комара відганяв, а древко навпіл... Жаль, поніс із собою наконечник.
– Я так злякалась, коли ти у куток відлетів.
– Я не відлетів, а... зайняв кращу позицію. Зі мною не пропадеш!
– похоробрішав Адам і, занісши над головою сокиру, рушив до виходу. Але Єва загородила йому дорогу.
– Куди?
– зойкнула вона.
– Не смій!
– Я прикінчу того нахабу!
– грізно вигукнув Адам, потрясаючи сокирою.
– Нікуди я тебе не пущу, хоч у тебе і грізний вигляд. Ти мені ще знадобишся.
Після тих слів Адам скорився і став покірливим, як дитина. Та й хто із чоловіків не скориться після таких слів?!
Ледь засіріло (Єва аж перед ранком задрімала), Адам, виставивши поперед себе сокиру, обережно виглянув з печери. Впевнившись, що ведмедя поруч немає, вийшов на майданчик. По темному сліду крові дійшов до кінця майданчика, глянув униз і на камінні побачив розпластаного ведмедя. Певно, кинувшись утікати з наконечником в грудях, він у пітьмі полетів униз, на гостре каміння.