Приречені на щастя.
Шрифт:
Дощику, дощику,
Припусти!..
І, ніби прислухавшись до їхніх радісних вигуків та лементу, дощик припустив так рясно, що вони зі сміхом втекли під навислий над входом до печери дашок. Обоє були мокрі, але нестримно сміялися, І в обох були очі, повні дитячого захвату...
До середини листопада дощі хоч і рідко, але з’являлися вдень і вночі. Стало легше дихати, повітря зробилося свіжим, приємним. Небо голубіло з кожним днем. Великі Рівнини, зів’ялі й прибиті пилом, зеленіючи, оживали. На озерах галасувало птаство, й Адам майже щодня приносив з полювання качок чи дрохв, траплялися
Якось, повертаючись з полювання, збився з путі і біля одного з озер натрапив у гайку на хлібне дерево. То було одне з найбільших відкриттів, зроблених Адамом на Леонії. Подумати тільки - справжнє хлібне дерево! Хліб їм уже почав снитися, й Адам, бродячи Великими Рівнинами, як первісний мисливець, приглядався до всіх злаків, до кожного колосочка, вишукуючи хоч що-небудь, схоже на хліб. Підходящих злаків не траплялося, а ось із хлібним деревом повезло. Щоправда, воно було метрів із п’ятнадцять заввишки. На цій же висоті росли й плоди - чималі, вагою по кілька кілограмів кожен. Адам ходив попід деревом, роздумуючи, як дістати оті плоди. Залізти - не залізеш, бо стовбур надто гладкий, без сучків, та й гілки тонкі, на яких висять плоди. Тоді Адам вирізав дві довгі палиці, зв’язав їх зсуканим із трави мотуззям і цим знаряддям збив кілька плодів.
Несучи їх до печери, весело намугикував:
– На вечерю, на сніданок й на обід буде в нас тепер хліб!..
Завітавши до печери, весело загукав:
– Євочко, а послухай-но, яку я пісеньку щойно склав!
– І з пафосом продекламував: - На вечерю, на сніданок й на обід буде в нас тепер хліб! Ну як?
– З поетичного боку, може, твоя пісенька і не зовсім шедевральна, адже поетичний талант у тобі явно ще спить, і його потрібно розбудити, а з практичного, житейського, боку - просто чудо. Тільки де ти візьмеш хліб? Мені вже ночами сняться паляниці, булочки, бублики... А що ти за плоди приніс?
– Це і є майбутні паляниці, булочки і бублики - все разом.
– Адам потряс плодами.
– Виявляється, на цій планеті росте хлібне дерево!
Недовірливо позираючи на незнайомі їй плоди, Єва
скривилась.
– Щось мені не віриться, щоб цей зелено-бурий непривабливий з вигляду плід міг замінити хліб.
– Справжнього хліба він, звісно, замінити не може, - сказав Адам, розрізаючи плід на дві половинки.
– Але... за відсутністю справжнього, пшеничного, хліба і цей добрий. Принаймні на смак і на запах він нагадує справжній хліб.
Адам різав плід на скибки і складав їх на стулки черепашок. А як на хвильку відвернувся до багаття, Єва крадькома схопила одну скибку і вкусила. Та в цю ж мить трапилось непередбачене - їй склеїло зуби. І так міцно, що не могла ні говорити, ні, тим більше, розтулити рота.
– Та хліб це, хліб, - сміявся Адам.
– Але в свіжому вигляді його не можна їсти. Треба або потримати довго на сонці, або посмажити у багатті. Тільки тоді зникне липка смола.
Єва не могла говорити, тому, посварившись на Адама кулаком, метнулася в бухту до води. Повернулась сердита, але, глянувши на веселе й безтурботне обличчя Адама, не втрималась і собі пирхнула.
– Я твого так званого хліба і в рот більше не візьму!
– Що не кажи, а гарний засіб для жінок, які надто багато говорять!
– сміявся він.
– І приклад, як не треба спішити класти в рот те, чого не знаєш.
Коли Адам спік у багатті першу скибку й вона зарум’янилась та стала схожою на справжній хліб, Єва, навчена гірким досвідом, довго й недовірливо оглядала та принюхувалась до неї. Зрештою, не втримавшись, швидко з’їла.
– Смачно!..
– вигукнула захоплено.
– Адаме, це ж справжній хліб! Смаж іще. Зроду такого смачного хліба не їла.
Адам вихоплював з гарячого каміння пахучі, рум’яні скибки і подавав Єві, милуючись збоку її апетитом.
– Їж, їж, Євочко, - приказував.
– Хлібне дерево плодовите. Плоди на ньому родять замалим не круглий рік, так що одного дерева для нас вистачить, і ниви не треба.
Літо на Леонії, певно, вже почалося, бо дощі, тихі та світлі, “сліпі” й грибні, йшли майже щодня, а іноді і вночі. Найбільшою насолодою для Єви було всістися на камені перед входом до печери і слухати шум дощу. Вона цілими днями могла сидіти непорушно та слухати, як шумить-лопотить тихий ласкавий дощик, і на її губах блукала дивна, щаслива посмішка.
Адам, як завжди, був зайнятий роботою. Всівшись біля Єви, щось вирізав, стругав.
– Крило, чи що, майструєш?
– поцікавилася Єва.
– Чи не на Землю зібрався летіти?
– Полетимо вдвох, - Адам старанно орудував ножем, вирізаючи контури пір’їни.
– Я виріжу ще одне крило, для тебе.
Слухаючи шум дощу, Єва задумувалась. Тим більше, що в минулому її житті за щоденними клопотами ніколи було думати. А тут, на Леонії, вона відкрила для себе океан часу. Океан вільного часу! Виявляється, у людини може бути океан вільного часу. Неймовірне відкриття! З якою насолодою віддавалась вона своїм думкам, і сам процес думання став для неї своєрідною роботою, гімнастикою для розуму. Тепер під іншим кутом зору бачила минуле життя, усі його похибки та промахи, манівці чи зайві ходи. Тільки тепер зрозуміла, що попереднє життя могла прожити корисніше і багатше, аби частіше задумувалась і не робила багатьох зайвих ходів, що за роки складалися в десятки зайвих кілометро-днів. Звідси, з Леонії, вона ніби променем лазера висвічувала своє минуле і дивилась на себе ніби збоку. Лише тут, опинившись, по суті, біля розбитого корита, нарешті збагнула, що людині не шкодить іноді... думати. Думати, щоб далі рухатися життям. Не першої свіжості відкриття, якщо б не сказати - банальне, але Єва тільки тепер до нього дійшла і була рада, що хоч пізно, а все ж збагнула те, що належить знати ледве чи не з юних літ. І думала, що віднині, як повернеться на Землю, житиме зовсім по-іншому.
Колись на Землі на деякі вироби (кращі, звичайно) ставили Знак якості. І люди охочіше брали ті товари, на яких стояв цей симпатичний знак-гарантія доброти і надійності. Єва подумала: як іноді деякому життю бракує ось такого Знака якості! Тільки хто ж його поставить на твоє життя, хто підтвердить, що жила ти не марно, що життя твоє багате і значне, заслуговує ось такого знака. Подумки вона давала собі слово: як повернеться на Землю, життя у неї буде тільки із Знаком якості... А втім, жити треба завжди чесно, а не тільки тоді, як повернешся на Землю. І давала собі клятву: віднині житиму так, щоб кожний день заслуговував на Знак якості.
Дощі набирали силу, шуміли вже й по кілька разів на день, повітря ставало вологішим, і та волога починала проникати в печеру. Єва, зачувши шум опадів, уже не вибігала з печери і не кричала: “Дощик, Адаме, дощик!!!” - а бурчала:
– Знову дощ? Щодень дощ і дощ! Що за дивна планета? То місяцями ані краплини, то від тих краплин подітися ніде. Та придумай же, Адаме, що-небудь!
Та справжніх дощів ще не було. Справжні тільки-но ладнались у дорогу.
Перші кілька днів, коли почалися зливи, якось терпіли. Прошумить короткочасна, хоча й сильна, злива, вигляне сонце - заблищить навколо, небо стане голубим, аж очам дивитися боляче, а Великі Рівнини спалахують смарагдами, і все звеселіє. З Великих Рівнин до моря мчали суцільні потоки, і Єва тоді бігала по мокрій траві, витанцьовувала в тих потоках, мов дівча. Іноді й Адам, по-хлоп’ячому закачавши холоші, бродив теплими потоками, що, несучи траву, збігали вниз, та милувався веселками, які майже після кожного дощу вставали над Великими Рівнинами. Задивляючись на веселку, Адам замислювався, і його мигдалевидні очі світилися радістю, а на повних губах блукала лагідна посмішка. Спостерігаючи за ним, Єва ревниво думала: кого він згадує і про кого думає? Та, збагнувши, що на планеті Леонія із жіночого племені вона одна, заспокоювалась.