Приречені на щастя.
Шрифт:
– Тут... на планеті... на Леонії, - забурмотів Адам і чомусь заозирався, - є... розумні істоти!
Вигляд у нього був такий, що Єва тільки охнула і сіла. Але відразу ж схопилась:
– Хто вони... ті розумні істоти? Люди?..
– Я бачив тільки здалеку. І лише одну людину.
– То він - гуманоїд? З роду гомо сапіенс?
– Не знаю, він мені про свій родовід не говорив, але з вигляду такий, як і ми, - Адам показав на себе тремтячою рукою.
– Тільки більший за мене. В плечах ширший. Я кілька хвилин роздивлявся його. Зовні ніби людина. А там - хто його знає...
Єва насторожилася.
– Чоловік чи жінка?
– поцікавилась вона.
– Здається, чоловік. На хребті стояв.
– Чого ж ти зразу не сказав?
– Єва лише сплеснула руками.
– А я... непричесана, губи не фарбовані, ніякої косметики... Зрештою, я жінка, представниця прекрасної половини земного роду людей.
– Ти й без парфюмерії гарна!
– А-а, тільки без перебільшень. Кожна жінка мріє богинею стати, але не кожній це вдається. А ти теж... не зачесаний. Ми ж з тобою представляємо на цій планеті людей Сонця.
Адам сяк-так зачесався п’ятірнею.
– Що будемо робити?
Вона мить подумала і рішуче заявила:
– Будемо встановлювати з ними контакт!
– А по хвилі: - Стривай! А вони не дикуни, бува?
Адам знизав плечима.
– Мовби ні. Зодягнений він був у щось чорне, якась така... невиразна тканина. Але не шкура тварини. Фігура у нього ніби елегантна, в далину він дивився замислено.
Єва задумалась.
– Тільки б ми не виявилися у порівнянні з ними дикунами.
– Які ж ми дикуни?
– здивувався Адам.
– Ми можемо просто менше знати за них, якщо їхня цивілізація старша за нашу, і тільки.
Єва збуджено заходила по печері, хрускаючи пальцями, чого він раніше за нею не помічав.
– Дивно... Дуже дивно, Адаме. “Геліос” не виявив на цій планеті ніяких розумних істот, тим більше слідів їхньої господарської діяльності. То де вони взялися? Де вони живуть? Де їхні міста, села чи щось подібне? Чи, може, вони мешкають, як і ми з тобою, в печерах? У такову разі, ми, земляни, мусимо стояти на вищому щаблі розвитку, адже не вони прилетіли на зорельоті до нас, на Землю, а ми до них. А втім, стривай...
– Вона підійшла до нього, поклала руки на плечі, лагідно заговорила: - Ти надто збуджений. Може, тобі все це... примарилось? Подумай, любий. Так було все добре. Ми знайшли одне одного, любилися, і ніхто нам не заважав, бо вся планета була наша, і раптом... Ні, ні, в сузір’ї Центавра не можуть бути розумні істоти. Це тобі все... здалося. Так?
– ласкаво питала Єва, з надією почути ствердну відповідь.
– Я бачив його, моя люба, - заявив Адам, і Євині руки впали з його пліч.
– Я стояв на однім хребті, він - на протилежному. Нас розділяв лише розпадок між хребтами.
– Сподіваюсь, він не мавпячого роду?
– Обличчя його я не розгледів. Хоча він ніби й дивився на мене. Я застиг, і він застиг. Здається, ми обоє розгубилися... Але жести розуміє, - заквапився Адам.
– Коли я махав рукою, він теж у відповідь махнув. І зник.
Чи не вперше, відколи вони на Леонії, Адам був явно знічений і не знав, що діяти. Добре, що Єва не розгубилася. Ініціативу у справі встановлення контакту з представниками тутешньої цивілізації вона брала на себе.
– Залишається виробити план дій і визначити місце чи якусь своєрідну демаркаційну лінію, де ми зможемо зустріти представників розумних істот Леонії, - сказала Єва з рішучістю, що вражала Адама, і він глянув на неї з повагою.
– Не хвилюйся і заспокойся. Дякуй долі, що вона послала на Леонію не кого-небудь, а саме мене. Зі мною ти не пропадеш навіть на безлюдній планеті!
– Щось ти надто загорілася ідеєю встановлення контакту!
– Не ревнуй, мій дорогий. Ревнощі - це пережиток гомо сапіенс. Тим паче, на якогось типа, бодай і з розвиненішої цивілізації, я не збираюся тебе міняти. Ти за них кращий, а коли ще й мене слухатимешся, ціни тобі не буде. Бо чоловіки цінні тільки ті, які слухаються своїх розумних і ділових жіночок.
Адам не прохопився й словом. І добре зробив, бо Єва підозріло глянула на нього.
– Ти, здається, не згоден зі мною, дорогий?
– Ну, чому ж...
– Не чую бадьорості в твоєму голосі. А бадьорість завжди була тобі притаманна.
– Я повністю згоден із тобою, моя люба!
– Й Адам потягнувся губами до її губ, але Єва виставила долоню, і він обмежився поцілунком її долоні.
– Це ми ще встигнемо, - мило посміхнулася вона.
– А зараз на порядку денному, як кажуть на Землі, питання встановлення контактів із тутешніми розумними істотами. Я думаю, що перший крок треба робити нам. Ми все ж таки представники розумних істот. А чи вони розумні - то ще хтозна. Отже, треба йти на те місце, де ти здибав того типа у чорному. Цікаво, - мовила Єва вже сама до себе, - чи всі вони ходять у чорному?.. Стривай, а роги в нього часом не стирчать? Хвоста немає?
– Рогів не було, а щодо хвоста - не знаю. Я із спини його не бачив.
– І зненацька прорік замріяно: - Цікаво, а які в них жінки: гарні чи так собі?..
Єва враз нахмурилась.
– А чого це тебе раптом зацікавили жінки чужої цивілізації? Чи не рано? У нас ще й медовий місяць не закінчився, а тебе вже потягло на вродливих жінок?
– Це що, допит?
– Не підвищуй голосу!
– крикнула Єва, хоч Адам говорив тихо.
– Відповідай на моє запитання.
– Ну... просто. Для встановлення контактів.
– Так ось знай!
– рішуче сказала Єва.
– Для встановлення контактів вистачить і представників місцевого чоловіцтва. Кожна земна жінка завжди встановить контакт із чоловіком, якщо він того вартий. Ясно?
– Ясно, - покірно зітхнув Адам.
Того дня іти в Мідні гори для встановлення контакту з Чорним привидом (так вирішила Єва величати загадкового незнайомця) було запізно - червоне, аж кармінове Сонце, ведучи за собою маленького супутника, сідало за Західні гори, і в бухті вкладалися на спочивок довгі тіні. Тому вирішили візит ввічливості перенести на завтра. Ранок, як відомо, мудріший од вечора.
Повечеряли мідіями.
Після вечері Адам приніс аж три оберемки хмизу, порубав його на цурпалки, подумав і приніс ще й четвертий - щоб до ранку вистачило чим годувати вогонь у печері. Обоє почувалися не зовсім упевнено. Особливо Адам.
– У мене таке відчуття, - скаржився він, - ніби за нами весь час хтось підглядає. Хоча звідки вони можуть знати, де ми живемо?
– А раптом вони йшли назирці за тобою, коли ти повертався у бухту?
– Я передбачив таку можливість. Тому повертався кружним шляхом, робив гаки, щоб збити їх із сліду, озирався...