Приречені на щастя.
Шрифт:
– А мені здавалося, що я тобі... байдужий.
– Коли б ми не потрапили на цю планету, я так і не почула б від тебе зізнання.
– І Єва враз накинулась на Адама: - Ну чого ж ти стоїш, дурнику?!
– А що я... маю робити?
– розгубився Адам.
– Та обніми ж свою молоду дружину і поцілуй її, чи що.
Озирнувшись, чи ніхто не бачить, він рвучко притягнув Єву до себе і тільки обняв, як вона, легко війнувши пругким станом, вислизнула з його обіймів. Одбігши від нього, притулилась до тотема, обхопила мальований стовп руками, зашепотіла до нього:
– Все чув, що сказав мені Адам? Він попросив моєї руки, і я дала згоду... Віднині ми будемо з Адамом подружжям. От що діється на Леонії Першого року нової ери, яка почалася від Адама і Єви... Ох, тотеме, віднині ти будеш символом нашого щастя. Хай же крила твої стануть крилами нашої любові, а грім твій стане на її сторожі!
Адам підійшов до тотема з другого боку, теж притулився до стовпа. Вони простягли одне одному руки, і руки їхні сплелися. І хоч між ними був стовп, але Адам відчув на своїх губах дотик її напіввідкритих уст, і їм здалося у ту мить, що планета Леонія раптом почала обертатися навколо своєї осі все швидше і швидше й, зрештою, завертілася у шаленому, солодкому, відчайдушному вирі...
Чи мав місце факт прискорення обертання планети Леонія, чи ні, автор того достеменно не відає, бо він не астроном і не планетолог. Можливо, планета Леонія і справді у деяких випадках швидше крутиться навколо своєї осі (як, між іншим, у подібних випадках завжди крутиться швидше й Земля).
А ще автор з усією серйозністю і достовірністю заявляє, що 22 липня Першого року нової ери на планеті Леонія (сузір’я Центавра) народився перший поцілунок закоханих. Перший за всю її мільярднорічну історію.
Перший і, зрозуміло, не останній.
І ще автор хоче зауважити: якщо на безлюдній планеті народилася любов, то така планета вже не може бути безлюдною. Бо де любов, там будуть і люди.
І вперше на планеті лунали ніжні слова:
– Любиш?..
– Люблю!..
Ніколи за всю свою історію не чула Леонія таких слів.
Можливо, з часом, як минуть десятки й сотні літ, дехто й вимовлятиме ці слова байдуже, аби лише закрутити їй голову й зірвати “квітку задоволення” (як то іноді ще буває на Землі), але то буде колись.
Можливо, згодом на цщ планеті (під час абсолютно нетипових сімейних сварок) вона кричатиме йому:
– Коли б не ти, я знайшла б іншого! І була б з ним щасливою!
– А ти думаєш, я не знайшов би іншу?
– огризатиметься він.
– Так ти ж мені голову закрутила, що я стратив розум!
(Що іноді ще чується на Землі).
Цього, на жаль, автор не може передбачити.
Звичайно, колись це буде на Леонії, як будуть люди, і перша зрада, перша нещирість, перша фальш, перша підступність, перші сімейні батальні сцени з биттям посуду та перші розлучення, перші суди і поділ майна... Все це колись буде, а поки що існувала любов - чиста і щаслива. Та був ще перший поцілунок...
І тотем, охоронець нового роду гомо на Леонії, надійно розпростер над закоханими крила Птиці Грому, захищаючи любов. Тому будемо вірити, що любов віднині і назавжди на Леонії стане крилатою.
Вранці Адам, вискочивши з печери, прикотив до тотема камінь, став на нього і, мугикаючи щось розвеселе, заходився вирізати бронзовим ножем літери на стовпі. Робив це старанно, дбайливо, час од часу милуючись своєю працею.
Із-за Східних Мідних гір, із-за хребтів віялом у небо вдарили золотисті стовпи, і невдовзі врочисто зійшло сонце Толіман, а за ним і його супутник. Адам привітно помахав їм рукою. І для того у нього були підстави. Єва всю ніч називала його: “Ти ж моє сонечко!..”
Починався новий день, другий день Першого року Леонії.
Над бухтою, як завжди, кружляли чайки і жалібно кричали.
З печери вийшла Єва. За одну лише ніч вона розквітла, помолоділа, посвіжішала, що й не впізнати. Це була інша Єва, інша жінка. Вона глянула на Адама закоханими очима, хитнула головою, розсипаючи по плечах світле волосся, і сказала:
– Доброго ранку, чоловіченьку мій!
– не сказала, а проспівала. (“Спершу вони всі співають, а потім?..” - можливо, буркне досвідчений читач. А втім, певен, таких читачів на Землі немає).
– Яка ж ти... гарна!
– захоплено прошепотів Адам.
– Я раніше думав, що найкращою ти була на Памірі, і помилився. Найкраща ти зараз.
– Гарна, бо щаслива, - одказала Єва, підставляючи вранішньому сонцю своє обличчя.
– А жінки завжди гарні, коли сповна спізнають любов. І щастя.
І хода її змінилась - стала м’якою, плавною, граційною.
– Що ти вирізуєш на охоронцеві нашого роду?
– Деяку інформацію.
Вона підійшла ближче і прочитала:
– “Адам + Єва”. Здорово і, головне, точно. Ніякої помилки немає.
– Це замість реєстрації у загсі, - пояснив Адам.
– Віднині і назавжди нас мусить поєднати знак “+”. А свідком нашого з тобою шлюбу буде тотем і Птиця Грому.
Він зіскочив з каменя, обхопив Єву, і вони закружляли у вальсі. І хоч ніде не чути було музики (бо на Леонії ще не ревіли звідусюд транзистори і магнітофони), однак двоє зосереджено і плавно танцювали старовинний вальс, бо музика лунала у їхніх серцях.
А закінчився танець поцілунком.
– У мене вже губи спухли від поцілунків, - не всерйоз поскаржилася Єва.
– Звичайно, я не закликаю до регламенту, але...
– То більше... не дозволяєш?
– Хто тобі сказав таку дурницю?!
– удавано обурилась вона.
– Ми ж розписалися на тотемі, і віднині ти мій законний чоловік. Сам же щойно вирізав: “Адам + Єва”. Отже, між нами віднині знак плюс, що об’єднав нас навічно. А мінус...
– Мінус ми виженемо геть!
– Ні, мінус нам теж потрібний.