Приречені на щастя.
Шрифт:
Постарівши і ще більше розжирівши, Нявкунчик облишив нічні походеньки в очерети і вже не приводив подруг, а безтурботно хропів посеред печери, не забуваючи прокидатися, щоб поїсти й трохи помуркотіти та потертися об ноги господарів. Та перші люди Леонії і цьому були раді: все ж таки у їхній печері хропіла ще одна жива істота й іноді терлася об їхні ноги, як у далекому дитинстві на предалекій Землі.
Настав день, і Адам відлив із бронзи дзеркало.
Дзеркало для Єви. Хай бронзове, але ж дзеркало. Овальне, блискуче, з ручкою. А навколо ручки ще й рослинний орнамент пустив (перша спроба художнього литва!), але орнамент не вдався - підвела не зовсім досконала форма. Та дзеркальце вийшло нічого. Принаймні Адам ним був задоволений. Але що скаже Єва?
Того дня реконструйована піч виплавила стільки бронзи, що її вистачило на казанок, дві миски, дзеркало, глечик, ще й лишилося на кілька наконечників для стріл. Особливо вдався глечик - високий, з вузьким горлом, із зручною ручкою, аж дзвенить!
Тепер Адам сидів і чистив піском бронзове дзеркало. А біля нього лежав Нявкунчик, напівзаплющивши очі. В останні дні, коли господиня була не в дусі (а він інтуїтивно це відчував), кіт намагався не потрапляти їй на очі. Якщо Адам кудись ішов, він одразу ж біг за ним слідом.
– Ось так-то воно, представник кошачих, якого вперше в історії Леонії приручили, - шліфуючи дзеркало, гомонів до кота Адам.
– Взагалі, господиня у нас з тобою найкраща у світі. Але останнім часом з нею трапилося щось таке, хоч у другу півкулю Леонії втікай. А що саме - ніяк не второпаю. Але ти не панікуй, - заспокоював він кота, - подаруємо нашій господині дзеркало - і вона розчулиться, зрадіє і знову стане лагідною та милою.
Нявкунчик, розплющивши одне око, недовірливо подивився на Адама і щось скептично муркнув.
І тут на ливарному дворі (так Адам називав простір навколо плавильної печі) з’явилася Єва.
– Чого це ви тікаєте од мене?
– ображено запитала вона, і з її очей готові були бризнути сльози.
– За кота не скажу, може, він захотів подихати свіжим повітрям, а за себе... Колись я вивчав історію однієї релігії, яка називалася ісламом. Так ось чоловік, який сповідував іслам, на твоє запитання міг би відповісти так: хай упаде гнів аллаха на голову того, хто посміє утікати від такої жінки, як ти!
Вона хотіла щось сказати, але передумала. Сіла на камінь, під яким насторожено затих Нявкунчик, зітхнула.
– Може, я хочу їсти?
– по паузі мовила не зовсім привітно.
– Але ж у печері є м’ясо.
– Я не хочу м’яса!
– А що ж ти хочеш?
– Ну чогось... такого...
– Постараюсь, - з готовністю відповів Адам.
А сам тим часом приніс казан і поставив біля неї.
– Бачила?
– Єва глянула мигцем і відвернулася.
– Щось я не чую вигуків захоплення!.. Адже це казан! Казан, Єво, дзвінкий, бронзовий, а в ньому ми зможемо варити. Чуєш, Єво, варити супи! Чи юшку, наприклад, з риби.
Єва подумала і відповіла:
– А юшку я начеб їла.
– От і добре, на вечерю в новому казані зварю юшку, - неймовірно зрадів Адам.
– Ти подивися, що я ще сьогодні відлив!
На миски і ложки вона не звернула особливої уваги, лише ковзнула по них поглядом. На глечик же глянула з цікавістю, навіть у руки взяла.
– Ну, який?..
– сяяв Адам, чекаючи від неї бодай скупої похвали.
– Ми з тобою починаємо обзаводитися посудом. За казанок з мисками нічого не скажу, а глечик, по-моєму, вдався. Як гадаєш?
– Гарний, - згодилася Єва, і в її очах засвітились якісь іскринки.
– Принаймні в руки його приємно взяти.
– І я такої думки. З таким глечиком тобі буде приємно ходити до річки по воду. І щодня у нашій печері стоятиме глечик із свіжою водою.
– А чому це я повинна ходити по воду?
– Єва надула губи.
– Ну що ти, Євочко! Просто мені здалося, що тобі буде приємно ходити з таким глечиком по воду. Але... зараз я збігаю і сам принесу води.
Адам схопив глечик і метнувся до річки. Нявкунчик подивився на Єву і чкурнув за Адамом.
– Чого тікаєш?!
– крикнула йому вслід ображена Єва.
– Хіба я тобі не господиня?
Кіт наддав ходу і зник у траві.
По хвилі, з глечиком, повним води, повернувся Адам. За ним прибіг і Нявкунчик. Переконавшись, що господар більше нікуди не збирається, влігся в холодку під каменем.
– Ну ось, ми й обмочили наш глечик. З водою у нього ще кращий вигляд, правда?
Єва взяла глечик з водою, потримала його в руках і швидким рухом вилила воду Адамові на голову.
Це було так несподівано, а холодна вода в спекотний день здалася такою приємною, що Адам від задоволення тільки крякнув. Нявкунчик зрозумів це по-своєму і підстрибнув, готовий чкурнути вслід за господарем. Та Адам, з голови якого стікала вода, лиш засміявся. Він сміявся легко, весело, бадьоро.
– Ой Євочко, забув!
– раптом вигукнув з радістю.
– Я ж тобі відлив щось таке, таке!..
Витягнувши з піску дзеркало, хукнув на нього, витер рукавом, ще раз подихав і знову витер. А тоді врочисто простягнув Єві.
– Спеціально для тебе. Із кращих сортів бронзи. Можна сказати, не з бронзи, а з моєї любові до тебе.
– Хіба у тебе бронзова любов?
– Зате краще у світі дзеркало. Колись на Землі, за тисячі літ до нашої ери, у такі дзеркальця фараонові дружини задивлялися, цариці різних народів дивилися.
Єва взяла дзеркало ї, повертівши його в руках, похвалила:
– Якщо й далі вдосконалюватимеш свою майстерність, то далеко підеш. Можливо, міжзоряний корабель віділлєш з бронзи і ми на ньому повернемось додому.
– Вона задивилась у дзеркало на своє відображення. Поправила волосся.
– Гм!.. А знаєш, все видно. Мерсі!.. Ну, дзеркальце, скажи мені всю правду, яка я?
– Ти найкраща у всьому світі!
– замість дзеркала відказав Адам.
І враз ніби тінь пробігла’по її обличчю.