Приречені на щастя.
Шрифт:
– Та я ж тобі вже не перший раз розповідаю, що ми з тобою - ти, я і тато - люди. А про людину сказано, що вона - істота, яка стоїть на найвищому щаблі розвитку живих організмів на Землі. Як біологічна істота вона належить до роду людей (гомо). А рід гомо на Землі представлений лише одним видом - Людина розумна, гомо сапіенс. Ми з тобою вивчали це на минулих уроках, Хіба вже забув?
– І не забув, і не забув. То я і є - люди?
– Ну звичайно ж.
– І ти людина, і я людина. І тато, бо він дуже добрий, - навчив мене стріляти з лука, кидати спис, тримати ніж у руках, розбиратися в слідах на землі і плавати мене навчив... Вогонь добувати мене тато теж навчив. А люди всі такі, як ти, я і наш тато?
– Звичайно.
– Такі-такісінькі?
– Такі-такісінькі, синочку. Тільки одні високі, другі низькі, одні біляві, інші чорняві, одні веселі, другі сумні, одні тихі, інші гамірні, одні добрі, другі, на жаль...
– А другі злі?
– На жаль, ще й такі люди зустрічаються на Землі. Недобрі. І навіть жорстокі... Але колись усі люди будуть тільки добрі.
– А погані до якого роду та виду належать?
– Теж до гомо сапіенс.
– Ні, вони належать до гомо нехороших.
– Можливо, ти й маєш рацію, хлопчику. Але будемо вірити в краще. Будемо вірити, що гомо погані зникнуть із Землі, а залишаться тільки гомо сапіенс. Багато людей на Землі, більш як десять мільярдів.
– А на нашій планеті скільки людей?
– На Леонії, на планеті нашій, лише троє людей. Тато, ти і я - от і вся наша сім’я. Дружна і хороша.
– А чому тут немає людей?
– Тому, що тут... немає тат і мам.
– А такі люди, як я, на Землі є?
– Такі люди, як ти, синочку, на Землі називаються дітьми. Їх багато-багато на Землі.
– А коли ми повернемося на Землю, я людей побачу?
– Ну звичайно ж.
– От здорово! Хочу на Землю, щоб подивитися на людей, які називаються діти. З ними можна гратися?
– Скільки завгодно.
– Хочу на Землю! Хочу на Землю!
– Ох, синочку, я теж хочу на Землю.
– Тобі знову дим зайшов ув очі?
– Зайшов, синку...
– Я вижену дим, щоб він не ходив по твоїх очах. І тоді ми підемо на Землю. Тата заберемо також.
– Не дійдемо, бо дуже далеко. Ніжки у тебе потомляться. Та й дороги ми не знаємо на рідну Землю.
– А ти ж розповідала мені... і показувала ввечері сузір’я Кассіопеї. І там наше Сонце. Ти казала, що до Землі від Сонця уже близько. От і ходімо до Сонця, а потім до Землі...
– Будемо тут чекати людей, синку.
– А довго нам ще чекати людей?
– Уже недовго. Тобі скільки років?
– Сьогодні чи... завтра?
– Сьогодні.
– Сьогодні мені... років, років... Аж сім років.
– Та два роки ми без тебе з татком жили. Всього дев’ять. Виходить, що людей нам ще треба чекати п’ять років. Або й шість, як корабель затримається.
– А це багато - шість років?
– Як тобі сказати, синочку... Коли є любов, то шість років як одна мить пролетять. А без любові шість років - немов вічність.
– А я знаю, а я знаю!.. У тебе є любов.
– Звичайно. Я ж тебе люблю.
– І тата також.
– Синку, у нас зараз має бути урок математики.
– А ти мені раніше скажи, хто такий братик?
– Ну це... такий хлопчик, як ти.
– А чого в нас немає такого хлопчика, як я? Мені он тато казав... “Тобі, каже, Адамчику, ще братика треба, от вам би весело було на Леонії бігати...”
І Адамчик схопився на ноги.
– Ану зачекай, урок ще не закінчився. Зараз займемося відніманням. Ось тобі приклад. Нас троє: ти, я і тато. Якщо одного відняти, скільки нас лишиться?
– Я не буду цей приклад вирішувати. Бо він поганий. Хочу, щоб нас завжди було троє. А додавати до нас можна.
– Кого ж ти до нас додаси?
– Братика! І тоді нас буде... буде четверо. От як я хочу рахувати!
І з цими словами з печери вискочив жвавий та меткий хлопчина семи літ від роду, засмаглий, прудкий, непосидючий, у коротеньких шкіряних штаненятах-шортах та в шкіряній безрукавці. Підстрибуючи то на одній нозі, то на другій, хлопчик вигукував:
– Гуляти! Гуляти!.. Цілий день буду гуляти де захочу!
– Ти ж куди, Адамчику?
– вибігла за ним Єва.
– Урок арифметики ще не закінчився. А потім ще урок історії нас чекає.
– Ми вже вивчили з тобою історію первісного суспільства Землі. А я - первісний.
– Ти не первісний, ти, - мати засміялась, розкуйовдивши синові чубчик, - уже зовсім цивілізований. Ну, майже зовсім.
– А тато казав, що я ще первісний.
– Тато жартував... Ти належиш до людей епохи Космосу, до цивілізації першої групи, яка вже завоювала Сонячну систему і відрядила зоряні кораблі до інших сузір’їв.
– Так я ж не на Землі народився.
– Ох ти ж мій леоніець маленький! Єва м’яко посміхнулася.
До сина, до світу білого, до самої себе, до своїх думок, до свого щастя. Вона змінилася за сім років материнства. Форми тіла м’яко заокруглились, налилися зрілою снагою, отією незбагненною жіночністю, яка так зваблює чоловіків. І вся вона зробилась якась м’якша, ніжніша, рухи стали неквапливі, плавні. У світлих очах - світла радість. І ще щось з’явилося на обличчі таке, ніби вона нарешті відкрила те, що мусить відкрити для себе кожна жінка.
На обличчі, у всій поставі, в кожній клітинці її дозрілого тіла відчувалося, що вона вже мати, що, як жінка, повна принад і снаги і що вона щаслива. Приречена на щастя і те щастя сприймає як належне. Щаслива собою, чоловіком, сином, життям. Може, тому її світлі, променисті очі випромінювали тиху, світлу радість, радість любові, материнства, жіночності.
Свою щоденну радість, своє щастя Єва відчувала й боялася. Часом їй ставало моторошно. Надто вона була вже щасливою. А той, хто вельми щасливий, мусить відчути і нещастя. Для всесвітньої рівноваги. Бо все у світі має свою рівновагу і ніхто й ніщо не може довго триматися на самому щасті.