Приречені на щастя.
Шрифт:
– Дивно, - озвалась Єва.
– Сиджу вночі біля печери на чужій планеті, а таке відчуття, ніби я вдома сиджу на порозі отчої хати. Чому це так?..
– І сама собі відповіла: - Мабуть, тому, що тут у мене народився син. Ця планета стала батьківщиною нашого сина, тому й нам вона рідніша.
– Колись на Землі нашому синові, як він уже стане дорослим, снитиметься планета його дитинства і у снах кликатиме його до себе, і в нього щемітиме серце.
– Ми також згадуватимемо цю планету із щемом у серці. Адже це планета нашої любові.
Єва поклала йому голову на плече, полегшено зітхнула, її тепле дихання лоскотало Адамові шию, і він мружився від задоволення.
“Треба було б сказати їй щось ласкаве, ніжне, приємне, - думав він.
– А то ми, чоловіки, розучилися говорити своїм дружинам: “кохана”, “моя рідна”... Тільки чуємо ці слова у кіно, читаємо про це зрідка у книгах, а в житті рідко”.
– Скажи, тільки чесно: я постаріла?
– Чого це тобі спало на думку?
– Адже мені вже 36 років. Подумати тільки - 36 років!
– У порівнянні з середнім віком життя в 150 літ, твій вік - юнацький.
– А ще чотири роки чекати землян, сім піде на зворотну дорогу. Отже, коли я повернуся на Землю, мені буде під п’ятдесят. Жах!
– І все одно у тебе попереду - ще майже століття життя.
– Глянь!
– раптом сполохано вигукнула Єва, показуючи рукою вперед.
– Що то?
У чорній, аж смоляній, пітьмі моря почали спалахувати якісь іскорки чи крихітні світлячки. Вони густо сяяли, і тоді здавалося, що знизу, із дна моря, піднімається хвиля яскравого світла, затим гасли, розбившись на окремі плями.
– Якісь мікроорганізми піднімаються з дна моря, - висловив припущення Адам.
– Чому ти так тремтиш? То так зване світіння моря.
– Але ж ми його раніше не спостерігали.
– Просто не помічали, - сказав він не зовсім переконливо.
– Та й мікроорганізми не щоночі плодяться і тим більше не щоночі піднімаються з морської глибини. Можливо, то якісь черв’яки типу паоло, що водяться у південних морях Землі і в певні місяці ночами піднімаються на поверхню.
Світла пляма почала блякнути, рідшати, наче згасала.
– Мені щось моторошно, - зітхнула Єва.
– Ходімо спати.
Коли вони зайшли до печери, Адамчик при світлі багаття посміхався уві сні. Єва поправила на ньому шкіряне одіяльце, чмокнула в щоку і, не роздягаючись, лягла на ведмеже хутро, яким було вистелено її лежак. Адам підклав паліччя у багаття і хотів було піти до свого лежака, але вона попросила, щоб він побув ще з нею.
Він ліг поруч і наче провалився у сон...
Довго не міг збагнути, чого Єва його термосить. У печері було напівтемно, тільки на долівці, у ямці, жевріло вугілля.
– Та проснись же, Адаме!
– Що?.. Га?..
– Він сів і стріпнув головою, звільняючись од міцного сну.
– Чого ти мене трясеш?
– Запах. Чуєш?..
Він сапнув носом повітря.
– Нічого не второпаю.
– У печеру став проникати якийсь дивний запах, наче газ. Його ніколи раніше не було.
У печері і справді було чути якийсь запах. Різкуватий. І ніби гарячий.
– Зараз розберемося, - Адам устав, підклав у багаття хмизу, на всяк випадок взяв спис і вийшов з печери.
Єва стривожено його очікувала. По якомусь часі Адам повернувся.
– Ну, що?
– нетерпляче запитала Єва.
– Запах іде з моря, від води.
– А ті плями світяться?
– Ні, море темне.
Але Єва по голосу відчула, що він щось недоговорює.
– Ну... трохи світиться, - зізнався нарешті.
– Ніби вже згасає... Та ти спи, я посиджу біля багаття (насправді ж пляма світилася яскравіше і стала ширшою, і різкий незрозумілий запах ішов, як здавалося, від неї).
– А запах... У багатьох мікроорганізмів запах - то своєрідна хімічна мова, по ній свої пізнають своїх. Так що хай ті світлячки справляють свій шлюбний танок, а ти спи.
Запах почав слабшати, і вона невдовзі заснула. Адам же дрімав сидячи. У мозку проносились уривки якихось химерних снів. То йому здавалося, що він на Памірі, провалився у тріщину льодовика, то ніби на Марсі вони з Євою під куполом спостерігають за бурею, то раптом примарилось, що заговорив Чорний привид, і Адам дуже здивувався, що мовчун нарешті озвався.
“Адаме, - раптом сказав привид, - чого ти спиш? Хіба не чуєш, як пахне чебрець?..”
“Дивно, - подумав Адам.
– Чорний привид заговорив на Леонії, а чебрець пахнув на Землі, за околицею мого міста”.
“Адаме, проснися, - вимогливо сказав Чорний привид.
– Знову пахне чебрець...”
І тільки тут до Адама дійшло, що його хтось термосить за плечі.
– Чуєш?.. Запах знову різко посилився, - говорила Єва.
– Ніби десь щось горить.
– Це ті світлячки напахтіли на ціле море, - сказав Адам невдоволено, бо так і не вдалося йому цієї ночі виспатись.
– Зараз піду подивлюся, чого вони розпахтілися. У них сьогодні, мабуть, шлюбна ніч.
Біля печери запах був ще різкішим, і йшов він од води.
Адам потягнувся, бо затерпло тіло, повільно повернувся до моря і завмер. У передранковій млі, у морі, де була світла пляма, здіймалось якесь неясне і нечітке підвищення. Він придивився, і йому здалося, щд то стоїть... пароплав. І що той пароплав горить.
– Який пароплав?
– пробурмотів він.
– На безлюдній планеті не може бути пароплавів.
З моря, з води стелився дим. Це вже він бачив чітко. “Єві поки що говорити не буду”, - подумав Адам і здригнувся від її пронизливого крику: