Приречені на щастя.
Шрифт:
– У тебе очі невеселі.
– Хто тобі таке сказав, синочку?
– Я бачу... Ти смієшся, а очі не сміються.
– А ти придивися краще. Бачиш, які в мене веселі очі. І я вже сміюся зовсім-зовсім весело. Ну, майже весело...
Над ними рясно сяяли зорі.
Небо було чорне, як біда, а зорі - світлі, мов надія.
І сяяло над матір’ю з сином сузір’я Кассіопеї, і шоста його зірка - далеке, неймовірно далеке Сонце людей - прискіпливо і пильно задивлялась матері в очі, ніби кажучи: ану ж бо, яка ти, Людино? Не зігнешся? Витримаєш?..
А на Леонії, над морем Спасіння, чорна
Сива жінка з молодим і гарним обличчям йшла вузькою долиною між двома крутими хребтами Мідних гір і несла на плечі гірського козла, рогата голова якого у такт її ходи гойдалась у неї за спиною. Вбрана жінка була в шкіряну сукню, що щільно облягала її міцний стан із литими стегнами, і в таку ж безрукавку, на ногах - шкіряна взувачка, схожа на мокасини. З лівого боку висіла торба, зшита з ведмежих лап, з якої виглядав лук і стріли, за шкіряним поясом стирчав бронзовий ніж із дерев’яною колодочкою. У правій руці жінка тримала спис - на гострих блискучих ребрах наконечника спалахували сонячні зайчики. Голі руки і ноги жінки були аж коричневими від загару. Світле волосся її зібране на потилиці в тугий вузол і перетягнуте шкіряною стрічкою.
А на шиї - бірюзове намисто.
За жінкою ішов хлопчик у шкіряних шортах і безрукавці, в таких же мокасинах, на голові - брилик-сомбреро. Коли він відставав, жінка зупинялась, терпеливо очікувала, не знімаючи з плеча тушку, і м’яко казала:
– Адаме, не відставай, прошу тебе. Бо так ми й до вечора не дійдемо додому.
– Я не відстаю, це ти, мамо, спішиш і спішиш...
Жінка і справді поспішала, бо здавалось, що вдома (себто біля печери ) її неодмінно хтось чекає. Коли ж надто засиджувалась коло печери, то навпаки, її тягло кудись... До гір, на Великі Рівнини.
Хлопчик підбігцем наздогнав свою маму і якийсь час ішов поруч.
– А ти, мамо, вже влучно стріляєш із лука. З першої стріли попала козлові в око.
Мати поправила сиве пасемце волосся, що впало їй на обличчя, зітхнула: (
– Біда, синку, всьому навчить.
– А що таке... біда?
Мати не відповіла. Попереду, стрибаючи з каменя на камінь, тихо жебонів струмок, поспішаючи кудись.
– Давай нап’ємося, - несподівано запропонувала Єва.
– У цьому струмку дуже смачна вода.
– Ми колись із татком пили тут, як ходили з ним на полювання.
Жінка ткнула спис наконечником у землю, і він, застрявши, захитався сюди-туди, потім поклала на траву впольованого козла, зняла з плеча сумку з луком та стрілами і повісила її на древко списа. Витерла долонею лоба, полегшено зітхнула і підійшла до струмка. Опустилась на коліна, зачерпнула студеними долонями світлу, прохолодну воду і, не поспішаючи, стомлено пила. Те ж зробив і син: йому не дуже хотілося пити, але прагнув бути у всьому схожим на маму.
– Парить на дощ, - сказала мати.
– А може, й гроза буде. Треба квапитись, щоб до дощу потрапити додому.
– А хмар же немає, тому й дощу не буде. Мати глянула на небо.
– Як немає, то зійдуться. Та й сезон дощів уже не за горами....
Грім пролунав серед ясного неба, коли двоє леонійських сонць - Толіман та його маленький супутник, зірка Б, - тихо і мирно сяяли в голубизні неба.
Мати і син од несподіванки здригнулися, потім поглянули одне на одного і засміялися.
– Гримить, - сказала мати.
– А хмар же немає.
Мати поглянула на небо - ясне, ані хмаринки,
“Дивно, - подумала жінка, - небо ясне, а гримить. Хоча хмари, мабуть, збираються за хребтом, тому їх і не видно. Треба поспішати”.
І тут, перевалюючись через зубчату вершину західного хребта, в долину почала вповзати хмарка - наче клубок густого рудувато-лимонного диму, що утворюється після вибуху.
Знову гримнуло, але вже тихіше і ближче - долиною пішло відлуння. Мати з сином уже зібралися йти, як почувся тріск, у тісній долині, з усіх боків затиснутій високими хребтами гір, ураз стало свіжо, як буває у степу після дощу, і дихати стало легко, приємно. Заструменило і потекло повітря... Хмарка, що перевалила через хребет, раптом спалахнула, заіскрилась по краях - почувся ще один сухий тріск.
– Мамо! Мамо!..
– захоплено викрикнув хлопчик.
– Яка гарна змійка до нас летить! Я ніколи не бачив таких змійок.
Мати рвучко оглянулась і застигла: із хмарки, що світилася якимось внутрішнім сяйвом, вниз, у долину, швидко мчала оранжева змійка-стрілка, на кінці якої вертілася куля завбільшки з кулак. Жінка хотіла було кинутись, щоб схопити сина за руку або ж загородити його собою, але не змогла навіть хитнутися: незрозуміла млявість опанувала нею, і Єва стояла, не в змозі ворухнутися.
Не долетівши до них кількох десятків метрів, змійка вигнулась і, витягуючись, пішла по великому колу, в центрі якого опинилася жінка з дитиною... Чувся сухий тріск, і високі трави, над якими пролітала змійка, почали безшумно лягати, наче в’янули - на зеленому листі заграли криваво-червоні полиски. Запахло не то паленим, не то болотяною водою. Жінка відчула легке поколювання в пальцях рук і в голові.
– Вона... колюча!
– злякано мовив син, а мати все ще не могла вимовити й слова.
Як тільки змійка-стрілка уткнулась гостряком у свій хвіст, кулька легко зісковзнула з неї, збільшуючись, і затанцювала в повітрі.
Оранжевий обруч, у який перетворилась та змійка, почав танути, розпливатися, від нього зажовтіло повітря, і Єві здалося, що вона опинилася під прозорим ковпаком з високим склепінням. А по той бік прозорого, злегка жовтуватого ковпака крутилася сліпучо-яскрава кулька. Ось вона почала збільшуватись і невдовзі стала схожою на парасольку метра півтора в діаметрі. Знизу почали висовуватись червоні нитки, вони росли, збільшувались і звивалися, як живі.