Приречені на щастя.

Чемерис Валентин Лукич

– Неймовірно, але це так, - відповіла Золотокоса.
– Цивілізація Великого Кільця Змії досягла найбільшого свого розвитку і стала керувати не лише галактиками, а й нашими почуттями. Щоб кожний з нас був вічно щасливий, ми знищили горе. І звідтоді ми забули, що таке нещастя, невезіння і взагалі, що таке негативні емоції.

– Це незбагненно!

– Незбагненно тільки тому, що в тебе велике горе, земна жінко, і ти безсила перед ним, - співчутливо сказала Золотокоса.
– Ти втратила свого чоловіка, якого любила над усе.

–

Я й зараз його люблю! Навіть смерть не в змозі забрати його від мене!

– Я це відчуваю. Як знаю і те, що з ним сталося. Енергія вогню анігілювала його, твого єдиного Адама, анігілювала на атоми і кванти світла. Якщо хочеш, я допоможу тобі в горі твоєму великому. Адже перемігши горе, ми перемогли й саму смерть.

– То ви... ви...
– захвилювалася Єва.
– Ні, в це неможливо повірити. З того світу ще ніхто не повертався.

– Нам дуже просто воскресити і подарувати тобі твого Адама.

– Живим?
– зойкнула Єва і ледь не задихнулася від щастя, бо десь глибоко в підсвідомості мигнула божевільна думка: вони можуть! Вони такі всемогутні, що все можуть...

– Так, живим. Він буде таким, яким і був колись, тобто у своїй попередній формі. І ти забудеш, що таке втрата, і назавжди станеш щасливою. Але для того, щоб ми могли заново створити твого чоловіка, нам треба знати, яким він був до своєї загибелі.

– Ну... хорошим, - заквапилася Єва, ковтаючи сльози.
– Найкращим.

– Хороший, найкращий - це загальні поняття. Ти подумки відтвори його зовнішні дані в своїй пам’яті.
– Золотокоса зробила плавний рух до своєї “медузи”, та засвітилася, і з неї висунулися в напрямку Єви три промені: жовтий, зелений, голубий.
– Згадуй свого чоловіка, і ми з біополя твого мозку спишемо образ твого Адама. А вже потім його матеріалізуємо.

Єва розгубилася.

– Але що я маю пригадувати?

– Все, що вважаєш за потрібне. Тільки поспішай, у нас мало часу.

– Зараз, зараз...
– Єва почала гарячково пригадувати і жахнулась, що споквапу вона нічого не може придумати - в голові якась мішанина картин, образів, подій, слів...

“Адаме, любий? Де ти?
– хотілося крикнути їй.
– Ти завжди був у моїй пам’яті і в моєму серці. Де ти? Відгукнися. З’явися!..”

Зусиллям неймовірної волі заспокоїлась, заплющила очі і внутрішнім зором побачила Адама. Побачила, як живого.

– Готово!
– почувся голос, і Єва розплющила очі. Три промені, що простяглися від неї до “медузи” зникли.
– Ми вже зняли з біополя твого мозку відображення Адама. Зараз плазма, яку ти називаєш “медузою”, зв’яжеться з нашою сферою, і твій Адам, тобто його зображення, буде матеріалізоване.

– А в нас буде татко, а в нас буде татко!
– на радощах застрибав Адамчик.
– Я хочу, щоб татко швидше з’явився.
– І до Золотокосої: - А він буде... найсправжнісінький ?

– Ми зняли точну копію твого батька, - заспокоїла його незнайомка.

І тоді Єва все збагнула. А збагнувши, жахнулась. Посланці

Великого Кільця Змії відтворять, тобто матеріалізують копію Адама. Лише його копію,

– Так, відтворимо копію твого Адама, - спокійно казала Золотокоса.
– Чому ти так дивуєшся? І навіть злякалася. Не жахайся, Єво, ми відтворимо і матеріалізуємо не просто його копію, а... найточнішу копію. Зовні відтворений нами Адам буде цілком схожий на того Адама, якого ти знала і любила. Тобто на оригінал.

– Копія... Копія...
– все ще не могла отямитись Єва.
– Я нічого не можу збагнути... Натуральна копія?

– Так. До всього ж Адам буде живим. І ніхто, глянувши на нього, не скаже, що це копія, так він буде схожий на оригінал. Що тобі ще треба, нещасна, згорьована жінко?

– Але ж копія ніколи... ніколи не стане оригіналом. На те вона і копія.

– Звичайно, - погодилась Золотокоса.
– Відтворити оригінал не в змозі навіть ми, щасливці Великого Кільця Змії, котрі керують галактиками. Але яка, зрештою, різниця: буде істота оригіналом чи копією? Головне, що ти матимеш свого Адама живого. Тобі цього мало?

– А хто і звідки відтворить його пам’ять, його свідомість, його помисли і думи, його неповторне “я”? Хто і звідки спише його багату душу, його радість і його сміх?
– говорила Єва із сльозами на очах.

– Його індивідуальної неповторності ми не знаємо, а тому й відтворити не зможемо. Та це й не потрібно.

– Тепер я все розумію. Ви створите мені просто людину, зовні подібну на колишнього Адама. Створите біоробота, схожого на Адама!
– жахнулась Єва і закричала: - Ні, ні! Не смійте цього робити! Адам єдиний і неповторний серед усіх десяти мільярдів людей Землі. Повторити його неможливо, а копія його мені не потрібна.

– А для чого тобі неповторність його “я”? Все це сентименти, - м’яко мовила незнайомка.

– Тепер я зрозуміла. У вас суспільство копій?
– пополотніла Єва.

– Так у нас суспільство копій, - спокійно відповіла Золотокоса.
– І ми вважаємо це найбільшим нашим досягненням.

– Але ж копії ніколи не стануть оригіналами.

– Я тебе не розумію, земна жінко. У мене, наприклад, чоловік теж копія свого оригіналу. І я щаслива з ним.

– А де ж оригінал твого чоловіка?

– Він колись покинув мене і подався до іншої. Бідолаха не знав, що вона вже давно копія. Ти, земна жінко, страждала б, писала б на нього скарги чи й потягала б за волосся свою суперницю. А в нас не так. Я замовила собі точну копію збіглого чоловіка і живу з нею. Зовні копія ідентична оригіналу, і таким чином чоловік від мене ніби й не втікав.

– Не погоджуйся, мамо, не погоджуйся!
– раптом заговорив Адамчик.
– Я боюся копії мого тата.

– Заспокойся, синку, - мати погладила його по голові.
– Ми люди, тож людьми й залишимося. Та й повторити вдруге нашого батька неможливо. А його біологічна копія нам не потрібна. Копія не може любити...