Приречені на щастя.
Шрифт:
– Пішли, Адаме, пішли звідси, - благала вона.
– Я заберу сина, а ти зброю та посуд і пішли. На Великі Рівнини. Там вулкан не дістане. А тут я боюся...
– Почекай до ранку, - заспокоював її чоловік.
– Адже нам поки що ніщо не загрожує, до вулкана не близько.
– Як це не загрожує, коли попіл вже на голову сиплеться! Я скоро оглухну від вибухів. Тобі цього мало?
А вранці зчинилося щось неймовірне.
Здавалось, що навколо новонародженого острова зчепилися між собою кілька ураганів, горою йшли хвилі, і в довершення раз по раз чулися грандіозні вибухи та підземні струси.
І стало ясно, що море бореться з несподівано виниклою сушею у його володіннях. Тисячотонні маси води обрушувались на молодий, ще гарячий острів, заливали його кратери, дико й люто шипіли, наткнувшись на розплавлену магму, і тоді виникали гігантські стовпи білої пари. Проте море вже безсиле було загасити підземний вогонь, що через кратери виривався назовні. Як тільки море в хмарах пари відступало на мить, одкочувалось від острова, вогонь, що клекотів у надрах планети, вихоплювався з кратерів із новою силою. А з ним вихлюпувала оранжева лава і нарощувала острів.
Уся бухта була засипана попелом, велетенське каміння плюхалось у воду вже коло самого берега, і бризки, здійняті падінням, долинали до майданчика перед печерою.
Коли ж маси шлаку і попелу перегороджували шлях морю до кратерів, тоді виверження ставало зовсім іншим: у небо безперервно били пара і попіл, чулися оглушливі туркоти.
Вночі острів здавався вогняною кулею.
Численні спалахи, ніби гігантські блискавки, йшли один за одним з інтервалом у кілька секунд. Острів уперто боровся за своє існування. Та море не здавалося. Нові й нові тисячотонні вали води обрушувались на палаючий острів, на якусь мить гасили його всеспопеляючий вогонь, І здавалось, що море зруйнує, знищить і затопить його. Та розсіювалась пара, з острова знову било полум’я, і море відкочувалось назад. Тоді з кратерів вилітали тисячі тонн попелу та шлаку і нарощували схили острова, піднімали його вище й вище, щоб до кратерів уже не могла дістати вода.
Увертюра творення острова нарешті закінчилася.
Море програло битву.
Переміг вогонь. Бог підземного вогню Гефест здолав бога морів Посейдона. Переміг Адамів бог, бог вогню і ковальського ремесла, переміг невтомний бог-трудівник. Гостро пахтіло гарячим шлаком, розплавленим металом, і Адам з насолодою вдихав той запах - його ливарний запах.
Нарешті шлак повністю ізолював острів від води.
Після перемоги вогню море вже не могло заливати кратери, й острів почав швидко рости і невдовзі сягав із сотню метрів у довжину. Час від часу язики сліпучого полум’я шугали високо вгору.
Ще через день почалося виверження вогненних потоків лави. Вихлюпнувшись із кратера, жовто-червоні, оранжеві й апельсинові потоки мчали вниз по схилах і тільки досягали води, як угору били клуби гарячої пари...
Виверження лави тривало кілька днів, а тоді раптово припинилося.
Море заспокоїлось, знову стало голубим, аж синім, небо над ним висіло теж синє, і тиша, вперше після початку народження острова, прийшла в бухту. Під вечір на захололих схилах уже сиділи чайки.
Адам поглядав на острів, і той острів притягував його до себе, немов магнітом. Так хотілося походити по ньому, подивитись, які підземні скарби викинув на поверхню вулкан, хоч одним оком заглянути у жерло кратера: що там?
Та
– Можна подумати, тобі мало місця на безлюдній планеті, що тягне ще й на острів!
– Але ж у кратерах ще клекоче лава, А заглянути в нього - все одно що заглянути в душу вулкана.
– Ти думаєш, що вулкани люблять, коли їм заглядають у душу?
– посміхнулась Єва, і він вперше побачив, як вона змарніла за ці дні.
– Я не геолог і то розумію, що вулкан на цьому не заспокоїться. Це лише передишка, затишшя перед новим виверженням лави. Острів ще буде рости й рости ї, можливо, сягне краєм до берега, а конусом своїм аж до хмар.
І все ж Адам залишився при своєму бажанні і тільки очікував зручної миті. Не скаже ж він потім на Землі, що не побував на острові-вулкані, не дослідив його тільки тому, що його... не пустила дружина. Колеги просто засміють. А він польовий геолог, і стихія природи - то його поле.
Єві снився сон.
Приснилося, що вона нарешті повертається на Землю, тому й посміхалася уві сні. А повернулися вони на рідну планету втрьох: вона, Адам і син Адам.
Корабель на далекій орбіті робив витки навколо планети, а вони спустилися на широке поле Космопорту на сріблястій ракеті.
А поле таке ж, як і було тоді, коли вони прощалися тут перед стартом: широке, безмежне і зелене-зелене. Тільки його чомусь ніяк не може впізнати Єва. І люди змінилися... Зовсім нові, невідомі їй, зустрічають їх... “Це майбутні покоління, - здогадується вона.
– Адже доки ми літали та жили на Леонії, часу на Землі минуло втричі більше, аніж у “Геліосі”. І Єва уже не та. Хоч і не так їй багато літ, лише п’ятдесят, але ж вона геть сива-сива... Тільки син стоїть біля неї - молодий, стрункий, вродливий, вітер куйовдить його темно-русу парубоцьку чуприну, в мигдалевидні, батькові, очі світить Сонце... Все так на полі, як і тоді було і... щось не так. Придивилась Єва, аж то жовті кульбаби на зеленому полі стоять чорні, аж обвуглені.
Оглянулась. А на високій башті Космопорту горить чорний вогонь.
“Невже і справді вогонь буває чорним?” - запитала вона у когось, і хтось невидимий їй відповів:
“Якщо кораблі не повертаються із зоряних світів, Земля запалює тоді на високій башті чорний вогонь”.
А над нею лунав магнітофонний голос:
“Увага! Увага!.. На Башті Радісних Зустрічей чорний вогонь! У траурний реєстр загиблих кораблів навічно заноситься “Геліос”.
І полинули звуки полонезу “Прощання з Батьківщиною”.
Аж чує Єва - скорбний голос зачитує імена загиблих астронавтів “Геліоса”, і серед тих імен раптом лунає:
“Адам Весна-Другий...”
“Непра-авда-а!!!
– закричала вона не своїм голосом.
– Це жахлива помилка! Він не загинув, він живий!”
Закричала і - прокинулась...
Адам стояв із сином на прибережному піску, а понад берегом сюди й туди плавав дельфін і раз за разом вистрибував із води. Закручуючи на ходу волосся у вузол, Єва поспішно спустилася в бухту.