Приречені на щастя.
Шрифт:
Оббігали всю бухту, кликали, гукали, кричали - тільки чайки у відповідь жалібно кигичуть та мартини регочуть.
Адам збігав до річки, там метався і кричав до хрипоти, у відповідь - ні звуку.
І тоді він одчув неспокій.
Єва заголосила:
– Ой, чуло ж моє серце! Ой, біда ж прийшла!.. Ой, немає ж мого синочка!..
– Що з ним могло трапитись? Гуляє десь...
– Він же нікуди раніше не ходив. Та й куди може піти на безлюдній планеті?
– За метеликом погнався, а там якусь пташку побачив чи жучка, а там...
– невесело фантазував Адам.
– Він зараз у такому віці, що все йому цікаво, все манить.
– І це говорить батько, у якого пропала... щезла дитина?
– Хто тобі сказав, що вона пропала та щезла?
– Але ж немає нашого синочка, нема-ає-є!..
– Зараз немає, а через півгодини прибіжить...
Та Адамчик не повернувся ні через півгодини, ні через годину.
В одну мить Єва зів’яла, постаріла, поникла, як підрубане під корінь дерево. І голосила, не бачачи світу білого. Такого голосіння Адам ще не чув за своє життя.
Час од часу Адам з’являвся біля печери, питав на ходу “Немає?..” і біг по ширшому колу, намагаючись утекти від Євиного голосіння. Але втекти від нього було неможливо.
– Помовч!
– прохав він Єву.
– Дай хоч хвилину подумати, прикинути, знайти якісь версії, перебрати варіанти...
– Що версії?! Що варіанти?! Його схопив печерний ведмідь.
– Печерні ведмеді живуть у Північних горах і сюди, до моря, приходять рідко. За дев’ять років було лише два випадки.
– А це третій...
– Не наговорюй!
– А раптом... він захотів скупатися в морі?
– З наших розповідей він знає історію про спрута, який колись на тебе напав. Ні, в море він сам не піде.
Не встигав Адам обдумати одну версію, як Єва миттю висувала іншу. І голосила, голосила, голосила...
– Та помо-овчи-и!!!
– крикнув він, бо урвався терпець, і пригорнув її до себе.
Єва притулилась до чоловіка і, схлипуючи, знеможено затихла.
– Це нам кара за любов! За наше щастя! От і втратили сина, - знову забідкалася Єва.
– Чує моє серце... Укра-али сино-очка, укра-али!..
– Та хто його міг украсти! Привиди, чи що?
І тільки-но вихопилось в Адама те слово “привиди”, як його наче струмом обдало.
– Стривай, стривай! Дай подумати!.. Ми водили Адамчика до чорних привидів на хребет? Водили, - відповів він сам собі.
– Вони йому сподобались? Точніше, заінтригували. Так? Так. Просив він нас забрати ті привиди до печери, щоб нам усім разом було веселіше? Просив?
– Особливо маленького привида-хлопчика, тобто своє відображення, - пожвавішала Єва.
І обоє, не кажучи більше й слова, кинулись у Мідні гори. Не бігли, а наче летіли, не відчуваючи грунту під ногами.
Адамчик, живий і неушкоджений, стояв на гребені хребта і мирно “розмовляв” з таким же, як і він, маленьким хлопчиком, котрий стояв на протилежному хребті.
– Я з ним балакаю, балакаю, а він мовчить, - зустрів він батька з матір’ю скаргою на маленького чорного привида.
– Я його до себе в печеру запрошую - не йде. Такий гарний хлопчик, а мовчить і мовчить. Я хочу з ним гратися...
Єва заголосила і накинулась на батька:
– Чув?.. Йому потрібні люди!
– Давайте заберемо чорного хлопчика до себе. Йому погано самому в горах. Він хоче з нами жити.
– Чому погано?
– запитав Адам.
– Адже у нього є тато і мама. Ось вони зараз з’являться.
Ледве Єва з Адамом ступили на хребет, як по той бік біля маленького привида з’явилися два дорослі.
– Прийшли!..
– заплескав у долоні Адамчик.
– Тато й мама прийшли! Тепер він не сам! І він теж у долоні плеще, бо зрадів, що тато й мама прийшли.
Єва схопила сина на руки, обціловуючи його, промовляла:
– Синочку мій, я тебе більше не залишу самого ні на хвилину.
– І дарма, - озвався Адам.
– Його треба привчати до самостійності. Бо самостійність теж іноді може знадобитися.
Тільки тепер Адам збагнув, що таке рідна дитина. І якими б важкими не були недоспані ночі, справжні труднощі тільки починаються. Синові потрібні Земля і люди. А якщо земляни не прилетять, що чекає їхнього сина? Йому стало страшно від цієї думки, і він поспішно прогнав її геть, переконуючи себе: ні, ні, земляни їх не залишать у біді!..
– Хлопчику!
– гукнув Адамчик до своєї проекції на сусідньому хребті.
– Приходь до нас у гості. Ми будемо вдвох гратися у бухті. Чуєш, хлопчику?
– Того хлопчика не відпустять тато з мамою, - крізь сльози сказала Єва.
– Вони бояться його самого відпускати.
– То хай він бере з собою тата і маму.
І махав йому рукою.
А на протилежному хребті маленький чорний хлопчик на руках у мами теж махав йому рукою.
Після всього, що вони перенесли вдень, уночі було не до сну.
Та й сон не йшов до них тієї ночі. Вони лежали довго, терпеливо чекаючи сну, та згодом переконалися, що марна затія, - повставали. Адамчик, розкидавшись на шкурах, безтурботно посвистував носиком та іноді швидко-швидко смикав ніжками - певно, й уві сні кудись біг. А бігати він умів і любив. Єва прикрила його одіяльцем, зшитим із вим’ятих шкур, чмокнула в щоку, і вони вийшли з печери під шатро зоряного неба. Колись незнані їм зоряні сузір’я за ці роки стали близькими й рідними, і небо вже не видавалося чужим.
Сіли на теплому камені під скелею, зітхнули полегшено, що все скінчилося добре і ще один день на планеті минув благополучно й, отже, ще на один день стала ближчою Земля. Дув морський бриз, приємно обвівав лице, підхоплював Євине волосся і кидав його Адамові в обличчя. Адам ловив його губами, і гарно у нього було на душі: все скінчилося добре і Єва поруч. Море було відносно тихим, темним, лише зрідка зітхало. Але вони зникли, що море завжди важко зітхає у пітьмі ночі, зітхає навіть тоді, коли тихо. А ліворуч, на Великих Рівнинах, над землею носилися світлячки, то падаючи в трави, то іскрами шугаючи вгору. За далекими звідси Західними горами беззвучно спалахували бузкові блискавиці, іноді аж фіолетові, але грому не було чути.