Приречені на щастя.
Шрифт:
“Хто ж народився?” - подумав він і, ніби відповідаючи на його німе запитання, почувся голос Єви:
– Ой, як же ти гарно ніжками дриґаєш, хлопчику мій леонійський!
Син!
Син!!
Син!!!
– Дриґай, дриґай ніжками, мій маленький, - гомоніла Єва.
– Планета велика, бігати є де, так що зміцнюй свої ніжки. А мама тебе зараз перемотає в сухеньке... Ах, які м’якенькі шкурки! Тато так постарався, замшу, як шовкову, вим’яв. Для синочка свого. Ну, йди, йди до мене, голячок ти мій!.. Дриґаєш ніжками, а того й не знаєш, що ти перша людина, яка народилася на цій планеті. Так потім і в біографії писатимеш: народився другого року нової ери на планеті Леонія в системі зірки А, сузір’я Центавра...
“І звідки у неї стільки ніжності?
– подивувався Адам.
– Ніколи б не подумав, що Єва може бути такою!..”
– Хлопчик з Леонії! Як гарно звучить: хлопчик з Леонії! Чуєш, синочку мій? Єдиний у всьому Всесвіті хлопчик з Леонії.
Навколо Адама враз стало світло-світло. З-за хмар виглянуло Сонце і засяяло в голубій, аж синій, небесній ополонці. Великі Рівнини стали такими зеленими, аж очам боляче було дивитися. А на морі почувся шум - тихий, заспокійливий. Він наростав, ближчав, і вже в бухті залопотіло. Пішов сліпий дощ. Адам стояв під тим дощем і посміхався. Який теплий та ласкавий сліпий дощ!
Дощ припустився дружно, рясно, весело.
А Єва стиха наспівувала у печері:
Котику сіренький,
Котику біленький,
Котку волохатий,
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти!..
Адам вслухався у музику її співу і думав, що віднині його життя стане зовсім іншим, віднині засяє нова грань, незнана досі, незвідана...
Але в ту мить його пойняв страх.
Стало страшно від однієї лише думки: до Землі звідси далеко, так далеко, що й збагнути ту відстань не можна. А раптом його син ніколи не зустріне людей? Раптом він буде приречений усе життя провести на безлюдній планеті? Вони з Свою спізнали щастя, а що їхній син спізнає, коли самотнім житиме на планеті?
Від тих думок стало так важко на душі, так гнітюче, що Адам поспішив розвіяти тривожні думки. Ні, ні, Земля не полишить їх у біді, Земля виручить, і син його буде з людьми.
Він підійшов до тотема, обхопив стовп руками, притулився до нього щокою.
– Ну, охоронцю нашого роду, чув, як співає у печері Єва, чув, як дзвінко плаче мій син? Нова людина на Леонії, і тобі її охороняти й берегти.
Адам дістав свій бронзовий ніж і вирізав на тотемі: “Адам + Єва = Адам”
– Ось так, тотеме, - гомонів до стовпа.
– Мій батько Адам, я Адам, тож хай і син мій теж Адамом зватиметься. Батько - Адам Весна-Перший, я - Адам Весна-Другий, а син хай буде Адам Весна-Третій. Щоб рід наш Весен ніколи не уривався в світі білому.
З печери лінькуватим перевальцем вийшов Нявкунчик, потягнувся на передніх лапах, вигинаючи лискучу спину, і смачно позіхнув. Загледівши господаря, підійшов до нього і, високо задираючи хвоста, заходився тертися об його ногу. І муркотів, муркотів, наче щось хороше-прехороше розповідав на своїй котячій мові. Дощ припустився ще дужче, на морі Спасіння стояв лункий виляск, а на Великих Рівнинах у голубизні неба сяяло сонце, мов намальоване.
Син, певно, заснув, бо Єва наспівувала вже зовсім тихо:
Дитя буде спати,
Котик воркотати,
Ой на кота - воркота,
На дитину - дрімота,
А-а-а... а-а-а!..
Адам слухав, і по його щоках, змішані з дощем, текли сльози, такі ж світлі та радісні, як сліпий дощ на планеті Леонія.
І ходять по вічних своїх орбітах навколо Сонця дев’ять планет, дев’ять сестер і братів. А називаються вони... Хі-і, забула. Це ж треба, га? Забула, як називаються дев’ять планет Сонячної системи. Ай-ай-ай!..
– А я знаю, я знаю, ага!
– Ану ж бо скажи, синочку.
– І скажу, і скажу!.. Венера, Марс, Меркурій, Сатурн...
– Молодець. А далі?
– Зараз, мамо, зараз. Я вчора знав, ще й татові розказував. Чесне-пречесне, вчора знав... Ага, згадав: Нептун, Юпітер, Уран і Плутон. Всі, мамо!
– Отакої! А рідну планету нашу ти й пропустив. Як називається голуба планета людей?
– Земля! Земля! Земля!.. Найголовніша планета.
– Для людей - так, а для Всесвіту Земля - піщинка, пилинка в безмежному Космосі. Колись людська уява про світ викристалізувалася спершу в формі геоцентризму: Земля в центрі світу. Потім - геліоцентризму - Сонце в центрі світу. Потім - галактизму і нарешті - метагалактизму. Але для людей Земля була і буде центром життя. Колискою людства.
– Мамо, а чого ти?.. У тебе сльози в очах. Ти плачеш?
– То дим, синочку, зайшов мені в очі. Ах, який поганий дим! Ану геть іди звідсіля! Йди, йди, ти нехороший. Тікай з печери та в небо краще лети. Там тебе чекає привілля.
– А чому дим по очах ходить? Йому ходити більше ніде, еге?
– Так, так...
– І неправда, неправда! Ти завжди плачеш, коли згадуєш Землю. І ховаєш свої сльози од тата. Тобі дуже-дуже хочеться на Землю?
– Ох ти ж мій зіркоокий хлопчику!.. Але урок ще не закінчився, і тому не будемо відхилятися. Скажи мені, синочку, чому Земля називається планетою людей?
– Тому, що... На Землі люди живуть!
– Вона єдина планета людей у Сонячній системі.
– А за Сонцем є люди?
– Земляни вже друге сторіччя шукають у Космосі братів по розуму. Проте ні зоряні кораблі землян ще не зустрічали людей у Космосі, ні радіосигнали не принесли нам нічого втішного. Але в одній лише нашій Галактиці сто мільярдів планет - хоч на деяких, а мусить же бути життя. Бо не може людина змиритися з думкою, що вона єдина у Всесвіті. Це було б жахливо.
– Ма, а хто такі люди?