Приречені на щастя.
Шрифт:
Єва засміялась - весело, невимушено, по-дівочому.
– Ну ти й фантазер!.. Як же без металургійного заводу можна плавити метал?
– Вся стародавня металургія якраз починалася з отаких ям, у яких випалювали деревне вугілля. А вже потім будували плавильні печі.
Єва встала, обійшла яму, що була засипана (крізь землю де-не-де пробивався дим), і винесла резюме:
– Чим би дитя не забавлялось, аби не плакало.
– Побачимо, що ти скажеш завтра чи післязавтра!
Засипавши палаючі дрова, Адам залишив кілька отворів, у які густо бив дим і шугали іскри. Кілька разів обійшов яму і, переконавшись, що в ямі триває процес
Коли він повернувся до ями, Єва перебирала дикий часник, який вона насмикала у степу. Адам похвалився своїм уловом, потім оглянув яму і в тих місцях, де вихоплювався вогонь, підкидав землі й заходився колупати поруч заглибину для багаття. Наносив хмизу, розвів вогонь. А коли він розгорівся, випотрошив риб гострим краєм черепашки, обмазав їх глиною і загорнув у жар. Все це робив мовчки, мовчала і Єва.
Вечеряли запеченою у глині рибою, заїдаючи її диким часником. Єва навіть похвалила Адама, бо після набридливих мідій риба, та ще з диким часником, справді була смачною.
Увечері Адам запропонував назвати вулкан іменем грецького бога вогнедихаючих гір - Гефеста. Єва погодилась.
Адам довго не міг заснути, хоч і вдавав, що міцно та безтурботно спить. Зрештою, встав і буркнув:
– Піду подивлюся, як там вулкан Гефеста, - і вийшов з печери.
– Я теж піду та подивлюся, як там вулкан Гефеста, - несподівано сказала Єва і подалася за ним.
Вона підійшла до нього надто близько. І Адам раптом відчув легке запаморочення. Тому на всяк випадок відійшов подалі, вдавши, що так йому зручніше дивитися на виверження вулкана.
– Адаме, я прошу тебе, - враз заговорила Єва.
– Стався до мене... гірше.
– Дозволь поцікавитись: з якого дива чи в честь якої видатної дати я мушу до тебе ставитися гірше?
– Я прошу... ні, вимагаю, щоб ти ставився гірше. Так, як казали колись на Землі: між ними пробігла чорна кішка.
Адам знизав плечима.
– Чому між нами мусить бігати якась кішка? Та ще й чорна! У нас, як розібратися, кішки немає.
– Інакше я можу... закохатися в тебе. Ні, ні, я ще не закохалася, але можу. А цього б я не хотіла. Ми мусимо залишатися товаришами по нещастю, і тільки. Чуєш?
– Хіба це так погано, коли ти закохаєшся у мене?
– Він уже широко посміхався.
– У нашому становищі?!
– жахнулась вона.
– Ти що, справді збираєшся у мене закохатися?
– уточнив Адам.
– У мене немає іншого виходу!
– Я дуже радий, що в тебе немає іншого виходу, і волів би, щоб його у тебе ніколи не було.
Адам зробив крок до неї.
– Не підходь до мене!
– закричала Єва.
– Чуєш, не підходь, бо я за себе не ручаюсь! У нашому становищі краще чвари, аніж любов. Тому ближче, як на три метри, до мене не підходь.
– Мені що, кожний раз метром виміряти відстань, чи як?
Але Єва не слухала його. Вона повторювала й повторювала:
– Запам’ятай на все життя: три метри і ні сантиметра більше! Ні сантиметра більше!!!
Вранці вони говорили між собою так, ніби й не було вчора між ними ніякої розмови.
Єва трималася по-дружньому, і по всьому
Адам теж усім своїм виглядом підкреслював, що вони випадково зустрілися на планеті Леонія...
А тепер перейдемо до досить скучнуватого, як на перший погляд, діла. Доки у ямі, засипаній землею, тривав повільний процес горіння без доступу кисню і утворювалося деревне вугілля, Адам зайнявся спорудженням плавильної печі.
Першої плавильної печі на Леонії!
А втім, це тільки заради красного слівця сказано так звучно - плавильна, піч! Насправді ж Адам збудував щось на зразок кабиці, щоправда, із стінами підвищеної міцності, бо збирався варити у ній, ясна річ, не борщ.
І хоча наближався історичний, можна б сказати, момент - будівництво першої плавильної печі на Леонії, - Єва, прийшовши вранці до ями із деревним вугіллям, прозаїчно позіхнула і байдуже сказала:
– Ну ти... забавляйся, товаришу по нещастю, а я подрімаю та позагораю.
– Вільному, як кажуть, воля, товаришу по нещастю, - буркнув Адам ображено.
Ігноруючи цю майже історичну мить, Єва стягнула з себе спортивний костюм, простелила його на зеленій траві, лягла і розкинула руки так, як роблять купальники на пляжах, аби сонячні промені опромінили якнайбільшу площу їхніх тіл. Ще й сказала, потягуючись та ніжачись у ласкавому промінні леонійського сонця:
– Коли мій Руслан увечері сідав працювати, я лягала спати в його кабінеті. Він говорив, що моя присутність надихає його на творчість.
– Сподіваюсь, що твоя присутність надихне і мене на творчість, - стримано відказав Адам.
– Я рада допомагати тобі таким чином хоч ціле життя, - засміялася Єва і дивно поглянула на Адама.
– Тільки, будь ласка, стеж, щоб не згоріла.
– Піч?
– не второпав Адам.
– Ні, я.
– Єва зірвала листочок якоїсь трави, лизнула його язиком і притулила собі до носа.
– Якщо засну, буди, щоб перевернулася на другий бік і рівномірно загоряла. Та гляди не забудь.
– З превеликим задоволенням.
Отож, споруджуючи піч, Адам раз по раз кидав заклопотані погляди на Єву, що біліла у зеленій траві: чи не горить, бува? Можливо, тому і піч вийшла дещо... кривобокою. Воно й зрозуміло: сюди дивись, туди поглядай.
А втім, не звертатимемо увагу на роздвоєність Адама, а краще розповімо, як же він будував піч.
Спершу міцною стулкою черепашки вигріб нешироку і неглибоку ямку, якраз на ширину і глибину майбутньої печі-кабиці, й розколотив у ній глину (глину носив від річки грудками, воду - стулкою черепашки). Нижче миса по течії, де йічка підходила до підніжжя Східних гір, назбирав каміння і почав викладати стіни навколо ями. Розчин тепер був під руками, тільки нахиляйся та зачерпуй долонею. Стіни клав висотою у півметра, але подвійні - проміжок між ними засипав землею вперещшку з річковою галькою та глиною. Піч вийшла чотирикутна, вгорі була відкрита. На висоті сантиметрів із тридцять від грунту лишив отвір для дуття та випуску шлаків. Коли ж вибрав глиняний розчин на кладку стін, то вниз, на дно, поклав плескатий камінь із заглибиною, дещо схожий на тарілку. На самому дні залишив ще один отвір, так звану льотку, від неї, але вже назовні, провів жолобок. У кінці каменя-жолобка поклав ще один камінь із заглибиною посередині, наче ковшик. Із льотки по жолобку в камінь-виливницю і мав стікати розплавлений метал (якщо він, звісно, взагалі потече).