Приречені на щастя.
Шрифт:
“У мене лише одне запитання: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?”
І заходився обмацувати її своїми щупальцями, Єва боронилась, як могла, і все кричала: “Я зараз Адама покличу. Ада-аме-е!..”
Прокинувшись, відчула, що чимось обліплена.
– Що це?
– запитала злякано, бо здалося їй, що то - щупальці.
– Лежи, лежи, - заспокоїв її Адам.
– У тебе жар, то я нарвав листя подорожника і поприкладав до твоїх ран. Листя подорожника знімає жар і допомагає швидкому заживленню.
Жар у Єви тримався три дні.
Адам не відходив од неї, напував кокосовим молоком, міняв листя подорожника, а воно від жару швидко висихало і скручувалось. На ніч розводив у печері багаття (дим від нього піднімався під високе склепіння і через тріщини у камінні десь зникав), укривав Єву на ніч морською травою. Коли б вона не погукала його - вдень чи вночі, - він завжди був поруч і, дбайливо схиляючись над нею, запитував:
– Я тут, чого тобі?
На четвертий день жар почав потроху спадати, і Єва вже могла сидіти. Багряно-сині смуги на її тілі - сліди від спрутових обіймів - уже позасихали і почали заживати. Лише тоді вона змогла одягти свій спортивний костюм.
Одного разу, повернувшись до печери, Адам побачив Єву на березі моря: вона бродила по коліна у воді.
– Що ти робиш?
– закричав він, спускаючись у бухту.
– Зараз же вийди з води! Раптом - спрут?
– У цьому морі спрути мудрі, - засміялась вона.
Зненацька почувся свист - і вони завмерли, повернувшись до моря. Понад берегом мигнув чорний плавець, і з води вистрибнув дельфін.
– Він!
– крикнула Єва.
– Рятівник мій!
– Дельфіни всі схожі один на одного, - висловив сумнів Адам.
– Ні, ні, це мій рятівник, я його впізнаю серед тисячі дельфінів!
– І Єва кинулась у воду.
– Обережно, Єво!..
Вона забрела у воду по пояс, простягла руки; дельфін ткнувся їй у долоні - спершу в одну, потім у другу - і легенько свиснув.
– Він запитує мене... як я почуваюсь, - збуджено говорила Єва.
– Рятівнику мій, я ніби заново на світ народилася. І ніколи-ніколи не забуду тебе, найкращий у всьому морі дельфінчику!
Дельфін описав коло, ще раз ткнувся у Євині руки, весело свиснув, підстрибнув і зник.
– Спасибі тобі, рятівнику!
– гукнула йому вслід. Хай тобі щасливо живеться у цьому морі. Припливай до нас у гості!
– Й обернулась до Адама: - Давай якось назовемо це море.
Адам мить подумав і мовив:
– Є назва. Море Спасіння. Хай віднині воно так і називається - море Спасіння!..
– А тепер слухай мій наказ!
– тоном, що не допускає заперечень, сказала Єва.
– В море Спасіння віднині без зброї в руках - ані кроку! Я не хочу, щоб якась... метка спрутиха тебе обнімала. Отож без зброї ані-ні!
– Але ж у мене немає зброї.
– Чим хочеш озброюйся - хоч палицею, хоч каменюкою, хоч ще чим, - а тільки з голими руками у море зась! Ясно?
– Ясно, - покірно мовив Адам.
Таким чином на безлюдній планеті Леонія в один день і в одну годину відбулися аж дві видатні події: було названо море і вперше за всю мільярднолітню історію Леонії на її поверхні пролунав наказ. Скільки їх буде ще попереду, скільки сотень тисяч жінок скільком чоловікам даватимуть накази - автор того поки що не відає. Але свято вірить, що наказ Єви, адресований Адамові, хоч і перший, але не останній. Думаю, всі спадкоємці Адама підтвердять, що автор тут анітрохи не помиляється.
Із подій, вартих згадки у третій частині нашої... майже не вигаданої історії про двох землян та їхнє поневіряння на безлюдній Леонії, уваги заслуговує та, яку Адам згодом назвав так: “Ніч, коли трудився Робітник”.
Отже, про ту ніч. А втім, нічого особливого в ту ніч не трапилося (а любителі пригод ніяких пригод у цій главі не знайдуть), але вона прискорила рішення Адама стати учнем... бога.
Якого бога? Адже планета безлюдна, а де немає людей, там, як відомо, немає і богів, бо останні завжди є тільки супутниками людей.
Але на ці та інші запитання автор відповість трохи згодом, а зараз вдасться до дуже популярної в романістиці фрази: “Минуло кілька днів”.
Отже, й справді минуло кілька днів, а однієї ночі Адам з Євою прокинулися одночасно, схопилися на своїх кам’яних лежаках.
Якусь хвилю вони сторожко прислухалися.
Знадвору долинав незрозумілий, але тривожний гул” Він то затихав, то знову посилювався.
У пітьмі печери ледь-ледь тлів жар багаття, вкриваючись сірим попелом.
– Адаме, що то?
– В голосі Єви відчувалася тривога.
– Гуде... Ніби під землею.
– Гуде й справді під землею, - дослухавшись, підтвердив Адам.
– Але далеко, і нам той гул поки що не загрожує.
– Землетрус?
– зойкнула Єва.
– То нас ще завалить камінням у цій печері?..
– Ні, не землетрус, - заспокоїв її Адам і додав по хвилі: - Десь, напевно, прокинувся вулкан.
– Хіба і тут є вулкани?
– Чому б їм не бути? Хіба Леонія гірша од Землі? Навпаки, вона молодша за Землю, тож і діючих вулканів на ній може бути більше. Ми просто з ними ще не встигли познайомитись.