Приречені на щастя.
Шрифт:
Єва помовчала. І по хвилі:
– Можна, я візьму твою руку, бо мені... лячно.
І, ніяково посміхаючись, взяла його руку, потримала. Адам відчув, як у неї б’ється пульс: тук-тук-тук, - наче крихітне звірятко, злякано й покірно, а тоді притулила її до грудей і затихла, заплющивши очі.
– Білий пароплав, - шепотіла.
– Ні, ні... це лише ейдетизм...
Адам сидів, боячись не тільки ворухнутися, а й дихнути, і здавалося, що все це йому сниться.
– Ну ось я й заспокоїлась, - мовила Єва, не розплющуючи очей.
– Зовсім-зовсім заспокоїлась.
А він волів, аби вона довше не заспокоювалась.
– Коли я була маленькою, - згодом заговорила Єва, - і чогось уночі боялася, то прохала батька, щоб він посидів біля мого ліжка. Батько сідав, а я брала його руку, як оце твою, притуляла до себе і відразу ж засинала. Міцно-міцно. І ніколи я не спала так спокійно, як із батьковою рукою. А батькова рука тепла й надійна... Ні в кого немає такої надійної руки, як у мого батька.
Не випускаючи Адамової руки із своєї, вона зручніше вмостилася на камці, легко, спокійно зітхнула, ніби всі страхи були вже позаду, і зненацька запитала:
– А пам’ятаєш, Адаме, як ми вперше з тобою познайомились? Пам’ятаєш чи вже забув?
– Чудово памятаю. А чого це ти... згадала?
– Просто так.
– І повторила: - То пам’ятаєш нашу зустріч на Памірі?
– Я ніколи не забуду, як три дні сидів у крижаній пастці на памірському льодовику, як вибрався з неї, як ішов, спираючись на саморобні милиці, як заблудився у сніговій хвищі, як, зрештою, повз. І тоді за муки мої доля послала мені тебе. Це був щедрий дарунок, такий щедрий, що я ладен ще раз провалитися у льодовику, аби знову побачити тебе таку, яка ти тоді була.
– Пам’ятаєш!
– радісно мовила Єва і, не розплющуючи очей, сказала: - Ти мені ще тоді сподобався.
– Як я шкодую, що після Паміру більше не хворів.
– І не треба, будь завжди здоровий.
– З тобою я завжди здоровий.
– Я й досі пам’ятаю, як проводжала тебе до вертольота і все чекала, чекала, що ти... скажеш. А ти нічого мені не сказав.
– А все життя себе карав і караю, що тоді не зважився тобі сказати все-все...
Під його рукою її груди піднімалися й опускалися усе частіше. І від того дотику Адама кидало то в жар, то в холод.
– Навіть дуже ти мені тоді сподобався, - повторила Єва тихо, і на її губах блукала лагідна посмішка, а в очах стояв туманець суму.
– І коли б обставини склалися по-іншому, то, може б...
– Що “може”?
– прошепотів він.
– Тепер все одно. Минулого не повернеш.
– Але в нас є ще майбутнє.
– У майбутнє я не вірю.
– Є майбутнє!
– вперто повторив Адам.
– А майбутнє завжди прогресивніше за минуле.
– А хто може сказати, як воно буде попереду? І що нас чекає завтра? Але я рада, що колись ти прибився в памірську обсерваторію. Що б там завтра не було, а минуле завжди з нами, і його у нас ніхто не відбере.
– А ми його нікому й не віддамо.
– Посидь коло мене, а я посплю, - попросила Єва.
– Добре?
І заснула.
Й уві сні ледь-ледь посміхнулася куточками вуст. Згодом губи її ворухнулися, і сонним голосом вона запитала, не відкриваючи очей:
– Що чувати, Адаме?
– Як передає кореспондент агентства “Що нового у космосі?”, - голосом диктора відповів Адам, - двоє відважних землян Адам і Єва прекрасно... ну, майже прекрасно влаштувалися на віллі “Кам’яні пенати” й успішно продовжують обживати безлюдну планету в сузір’ї Центавра. До зустрічі з землянами залишилося не так і багато часу. Лише якихось там 167 місяців.
Та Єва вже спала.
Вона дихала рівно, спокійно, притискуючи Адамову руку до грудей. А він, щасливий і схвильований, боячись ворухнутися, аби не сполохати її сон, просидів біля Єви до ранку, доки не зблідло сузір’я Кассіопеї з шістьма зірками, доки з-за моря не зійшла зірка А - леонійське сонце Толіман із своїм супутником-карликом.
Чи спав Адам сидячи, чи мріяв - не пам’ятає.
Тільки марилось йому, що він нарешті знайшов ті двері, які вперто шукав ще на кораблі, відчинив їх і, нарешті, побачив за ними нове - незнане досі, бентежне, щемне... І вчувалося, що за тими дверима, які він відчинив, на безлюдній планеті під чужим сонцем співає знайома дівчина. Співає десь далеко-далеко, самої її не видно, а пісня летить і летить над планетою, як чарівна диво-птиця.
Адам прислухався і розібрав слова:
Ой у вишневому садочку
Там соловейко щебетав...
– ...І як усе відбулося просто! Так просто, що про цю Адамову знахідку можна сказати лише однією фразою: “Спускаючмсь з гір, адам наткнувся у старому річищі напіввисохлого гірського потічка на багаті поклади мідних руд”.
Щоправда, спершу, ще здалеку побачивши у долині суцільні озера червонувато-зеленого і зеленкувато-чорного кольорів, він подумав, що то звичайні зарості наскельного моху, який тут був не рідкістю. Та в наступну мить, якимось шостим почуттям здогадався: метал!.. Підійшов ближче, власне підбіг, і, не вірячи своїй здогадці, затамувавши подих, провів камінцем по застиглій поверхні одного з таких озерець. Одразу ж спалахнула червона лінія. Мідь!
Тут, у долині, біля підніжжя крутих схилів, були багатющі поклади окислених мідних руд, що виходили прямо на поверхню з підошви гір. А скільки - там і тут, з усіх боків!
– лежало самородків, вимитих із схилів дощовими потоками. Розгубившись од такого везіння, Адам хапав то яскраво-зелений малахіт, то синьо-голубий лазурит, то червонуватий, із яскравим алмазним відблиском куприт, вигукуючи:
– Але ж повезло! Що повезло, то повезло!.. На Землі геологи про таке багатство і не мріють... І червона мідь є! І синя! І зелена! Пречудовий малахіт, ціни йому немає. А це хризокома - синьо-зелена мідь! Які скарби! Музей міді під відкритим небом! І ці скарби ще й пальцем ніхто не чіпав!
І дуже шкодував, що в цю мить поруч нікого не було, з ким би міг порадуватися своїй знахідці.
Посміхаючись, розмовляючи сам з собою, Адам відбирав найхимернішої форми самородки міді, поспіхом складав їх на розстелену куртку.