Приречені на щастя.
Шрифт:
Іноді їм починало здаватися, що трохи нижче шостої зірки Кассіопеї бачать маленьку крихітну світлу цяточку - якісь там кванти світла, але ж то Земля. Принаймні Єва була впевнена, що бачить Землю в небі чужої планети, ту Землю, із якою вона розлучилася сім літ тому і повернутися на яку вже й не мріяла, бо всьому є межа, навіть мріям.
Адам, як уже було сказано, добре знав, що побачити звідси третю планету далекої Сонячної системи немислимо, але... Але під впливом Єви теж іноді починав вірити, що нижче шостої зірки Кассіопеї ледве-ледве видніється світла крапка. І так тоді гарно ставало на душі, так затишно й хороше, що не хотілося руйнувати ту щасливу
– Сонечку, - простягала Єва руки вгору, - ти ж наше рідне Сонце-Сонечко, а ми твої діти! Чому не прийдеш нам на поміч, чому не забереш нас із чужої планети? Сонце-Сонечку, у тебе таке ласкаве і ніжне проміння, ти зігріваєш усе живе на Землі, зігрій і нас. Адже нас тут небагато, лише двоє. Ти ж виростило нас, випестувало в своєму промінні, чому ж нас полишило?
Холодно сяяла шоста зірка в сузір’ї Кассіопеї, не поспішало на допомогу її рятівне проміння. А може, й спішило, так не змогло пробитися крізь морок Космосу, згасло в його безмежних глибинах, розсіялось, загубилося, не дійшовши до дітей на чужій планеті, в чужому сузір’ї.
Коли ж Єва згадувала про рідну Землю, настрій її кращав, на якусь годину-другу вона ставала безжурною, сміялась і навіть поривалася щось наспівувати. Й Адам, аби не псувати їй ті світлі хвилини, заходжувався сміливо фантазувати вголос, що “іноді, внаслідок якихось особливих, науці ще не відомих, космічних причин чи своєрідної рефракції, Земля буває видима і в небі Леонії”. Навіть посилався на якісь досить відомі на Землі (а насправді міфічні) праці авторитетних фізиків та астрономів. І цитував сторінку, на якій буцімто було написано, що зрідка Землю видно в сузір’ї Кассіопеї, тобто в небі Леонії.
Іноді до того дофантазовувався, що на деякий час і сам переконувався: так воно є насправді, особливі космічні умови, своєрідна рефракція і - ось вам, рідна Земля сяє зірочкою за чотири з чимось світлових роки.
– Розумієш, - починав повільно, тягнучи слова, аби виграти час, а сам гарячковито думав, що б то ще таке переконливе сфантазувати, на який міфічний том якого міфічного фізика Землі послатися, щоб Єва повірила і заспокоїлась.
– Розумію, розумаю, - торохтіла вона квапно.
– Просто “Геліос” не є останнім словом космічної техніки Землі. Ось чому він летів сюди так довго, аж сім років. На його місці інший би корабель, досконаліший, здолав би відстань до сузір’я Центавра значно швидше, можливо б, за якихось два-три роки. Правда ж, Адаме?
І з такою світлою надією в очах дивилася на нього, що він не насмілювався сказати жорстоку правду.
– Звичайно, - змушений був погоджуватися з її фантазією.
Інша річ, що досконалішого корабля за “Геліос” Земля ще не мала. Адже Земля тільки-но починала штурмувати чужі сузір’я, в основному близькі до неї, і до стрибка в Космос через сотні парсек, через сотні світлових років ще не була готова. Але все йшло до того, потрібен тільки час.
Космічний флот Землі складався із трьох флотів: Першого, Другого та Спецпризначення, або Рятувального. Кораблі Першого флоту ходили тільки в межах Сонячної системи, від планети до планети - пасажирські, транспортні, науково-дослідні. Кораблі Другого Космофлоту Землі - її краса і гордість, найзначніше досягнення людського генія - уже долали космічні простори до ближніх сузір’їв. І націлювалися на далекі. До Другого Космсфлоту належав і “Геліос” - суперлайнер першого класу. Флот Спецпризначення складався із рятувальних кораблів і поділявся на дві групи. Перша здійснювала рятувальні рейси в межах Сонячної системи. Друга, надмогутня, із добре обладнаними лайнерами, поспішала на виручку землянам за межами Сонячної системи. Кораблі Спецпризначення очолювали най досвідченіші капітани, космічні вовки, зорепрохідники, бувалі в бувальцях.
“Геліос” був найновішою модифікацією зоряного лайнера. Його називали чудом початку Третього тисячоліття і за його зразком будувалися інші кораблі цієї серії - такі ж потужні, як і лідер, але не досконаліші й не потужніші за нього. “Геліос” тому й летів до сузір’я Центавра лише сім років, що сягав швидкості 150 тисяч кілометрів у секунду. Інший би корабель (не цієї серії) не здолав би цю відстань і за двадцять літ.
Але Адамові не хотілося гасити ту єдину іскорку надії, що так яскраво спалахнула у серці Єви, і він мовчки погоджувався, що “Геліос” справді застарілий лайнер.
– А тобі не здається, Адаме, що за ці сім років, протягом яких ми летіли сюди, космічна техніка на Землі не стояла на місці?
– Звичайно, не стояла і не стоїть. Це б взагалі суперечило прогресу, поступу вперед.
– О! І я так думаю!
– радо підхоплювала Єва і щебетала збуджено: - Ах, Адаме, яка думка мені щойно прийшла в голову! Ні, ти тільки послухай. Доки ми летіли сюди, земляни не сиділи склавши руки. За цей час вони придумали щось таке... таке придумали, - вона аж світилася з радощів, - потужніше за “Геліос”! І потужніше разів... у два! Так, так, разів у два!
– майже впевнено вигукувала Єва.
– І тому новий корабель летітиме сюди не сім років, а лише три з половиною. Як ти думаєш, Адаме? Можливо таке?
– Звичайно. Ядерна енергетика відкрила нам шлях за межі Сонячної системи. Це колосальний стрибок, але все ж він недостатній для підкорення Всесвіту, для досягнення хоча б інших Галактик. Астронавти в такому кораблі зістаріються і помруть у дорозі, не долетівши до цілі. Відстані ж бо в Космосі неймовірні. А наше завтра - це досягнення інших галактик. Тут ядерна енергетика вже не виручить. Потрібне щось принципово нове, нова енергія, ще потужніша за ядерну. Останні роки вчені Землі працювали над тим, як добути енергію прямо з Космосу, з космічного простору, із так званого гравітаційного вакууму.
Єва, яка раніше не терпіла розмов про техніку (адже техніка була для неї нудною і незрозумілою), аж загорілася, підсіла ближче до Адама.
– Розкажи про гравітаційний вакуум, це ж так цікаво. Я, пригадую, щось ніби чула на Землі про цей вакуум, але через тодішню незацікавленість технікою та наукою, що не стосувалася моєї спеціальності, не розібралася, в чому річ.
– У чому там річ - із гравітаційним вакуумом не можуть розібратися і вчені.
– Ні, ні, не говори так. За той час, що ми покинули Землю, вони вже розібралися. Напевне ж розібралися.
– Якщо пояснити тобі простіше, то гравітаційний вакуум являє собою ніби суцільне середовище, яке складається не з молекул та атомів, а з часточок іншого класу. Їх назвали планкеонами. Друга їхня назва - максимони, адже вони здатні мати максимальну масу. Так ось ці частинки мають у собі колосальну енергію. Гадають, що якби вдалося відкрити тільки одну частинку, то це було б рівноцінно вибухові тонн вибухової речовини. А таких частинок в одному кубічному сантиметрі простору стільки, що навіть уявити собі важко. Тепер ти розумієш, яку енергію має Космос. Жаль тільки, що гравітаційний вакуум міцно зачинив свою енергію і взяти її у нього - не так просто. Але якщо вчені врешті-решт змусять ці частки випромінювати енергію, то...