Приречені на щастя.
Шрифт:
– Ні, хоча є психологи вищого рангу, які можуть це робити. Але мені до них ще далеко.
– Жаль.
– Чому?
– Хоча тому, що відпала б потреба вам що-небудь пояснювати. Лише подумав, а ви вже й знаєте.
– Є, Адаме, речі, про які людині все ж треба казати словами. Бодай раз у житті, а вимовити ті слова.
Вони підійшли до прозорої стіни оглядового майданчика і сперлись на поручень, що оперізував купол. Далеко внизу за науковим містечком, освітлена Сонцем, простилалась червоно-бура рівнина з кам’яними грядами та піщаними дюнами. В ярах і кратерах лежали чіткі, майже рельєфні, чорні тіні. В рожевому від пилу марсіанському небі неслися рідкі буро-червоні хмари. А нижче них збиралася підозріла мла, і в ярах та кратерах уже почали розмиватися чорні тіні, на гребенях дюн заструменився пісок.
– Наближається пилова буря, - сказав Адам, а сам напружено думав: з чого починати розмову? Просто так взяти і сказати їй про свої почуття? Але ж воно якось... Ніби ні з того ні з сього. “Мабуть, мені не вистачає інструкцій, як діяти у подібних випадках. А жаль... З інструкціями і справді простіше”.
Оскільки мовчати далі було не зовсім зручно і треба було щось діяти, він підійшов до чорного трикутника, що стояв посеред оглядового майданчика, і натиснув кнопку. Засвітилося табло, а по ньому побігли написи:
“Буря зароджується південніше екватора. Тривалість бурі - 70 діб...”
А по іншому табло миготіли слова і цифри:
“Швидкість вітру - 80 м/с.
Температура - 30°.
Температура - 31°.
Температура - 32°.
Температура - 33°...”
– Вона що, знижується стрибками?
– Так. І, майте на увазі, зараз сонячний день, та ще й марсіанське літо. Вночі буде мінус 86 градусів.
– Холоднувато у вас, - Єва мерзлякувато знизала плечима.
– А що то за гора на обрії, ніби у хмарах зникає?
– Олімп, найвища гора Марса. 27 кілометрів.
– І треба ж, - зітхнула Єва, подумавши, певно, про щось своє, - 27 кілометрів гори. І для чого вона потрібна Марсу?
– Цього я вже не знаю.
– А чому тут поверхня червона?
– Червонуватий відтінок дають гідрати заліза - гетити.
– А сам думав: ну з чого почати? Де знайти перше слово? І взагалі, яке воно, перше слово?
На ближніх підступах до містечка, на рівнині, вже закрутилися вихори, а з-за розмитого обрію викручувалися гігантські стовпи від землі й до неба - смерчі. Ще мить - і Сонце зникло в кривавій млі, що вертілася і мчала на містечко із швидкістю 80 метрів у секунду. Адам натиснув якусь кнопку на чорній піраміді, і під купол увірвалося таке ревище, що він, ледве не оглухнувши, поспішно вимкнув звукозаписувальний пристрій.
– Тепер два місяці нічого не буде видно, - все ще оглушений, закричав Адам.
– Бурі на Марсі як розгуляються, то не швидко вгамовуються.
– Куди я потрапила, - тільки й зітхнула Єва.
– Під ковпак. Бодай і прозорий, але ж - ковпак.
– Зате під ковпаком у нас є свої сади, а в садах трави - справжні, найсправжнісінькі. І в травах сюрчать коники, із Землі їх привезли. Хоч сонце і штучне під ковпаком, але воно нас і освітлює, і зігріває. Усе, як на Землі. Жити можна.
– А раптом ота жахлива буря знесе оцей ковпак?
– До нашого захисного ковпака у марсіанської бурі короткі руки, - сказав він весело, й вони засміялися.
І стало обом легко й просто.
І Адам вирішив: настав час. Або зараз, або ніколи!
І він зважився:
– Єво, я хотів вам сказати, що я... давно...
І побачив, як у неї на шиї запульсувала тоненька синя жилка - швидко-швидко.
– Хотів вам сказати, що я давно, ще на Памірі... На оглядовім майданчику з’явилася постать.
“І як недоречно занесло сюди цього типа!..”
– Добрий день, я вам не перешкодив? Признаюсь, що, відколи я на Марсі, жодного разу не спостерігав пилові бурі в натурі. То оце вирішив надолужити прогаяне. Та й кілька вільних хвилин випало...
І він, Адам, не підозрюючи, чим усе це закінчиться, безпечно (зовсім безпечно) сказав:
– Знайомся, Єво. Це наш радіоастроном Руслан Булат-Бек...
І навіщо він їх тоді познайомив?
А втім, вона могла і сама познайомитися з Русланом Булат-Беком. На день раніше, на день пізніше - яка різниця. Так уже, мабуть, судилося.
А за прозорим куполом оглядового майданчика скаженіла-лютувала марсіанська буря.
На табло чорної піраміди наче падали вниз слова:
“Температура - 55°.
Температура - 56°.
Температура - 57°.
Температура - 58°...”
Як швидко падає температура на Марсі!
Після тієї зустрічі вони бачилися рідко, уривками - то на засіданні якої-небудь ради, то в бібліотеці чи просто в холі. Обмінювалися кількома словами і розходились кожен у своїх справах. Розходились не тільки в прямому, а й у переносному значенні. Розходились, так і не зблизившись... “І яка чорна кішка, як казали в давнину, пробігла між нами?
– дивувався Адам. Єва вже не щебетала, як раніше, здебільшого мовчки дивилась на нього, і в очах її стояло німе запитання. А яке - він не міг збагнути, не міг його прочитати, бо навчений був читати по книгах, по каменях, але не по жіночих очах. Вона ніби розчарувалася в ньому, принаймні так Адамові здавалося. І він почав відчувати, що вони віддаляються одне від одного, як два кораблі, що лягли на різні курси. Не було вже тих невимушених дружніх розмов, що раніше. А якось, загледівши його в кінці довгого інститутського коридора, Єва поспішно повернула у перші-ліпші двері, вдавши, що не бачить його. Може, їй якраз і треба було зайти у ті двері, але раніше вона не кинулася б у них так квапливо, почекала б Адама, погомоніла, а тоді б зайшла... І він внутрішньо змирився з утратою: не судилося. Коли б тоді, на оглядовім майданчику, не з’явився так недоречно довгов’язий Руслан Булат-Бек, Адам би встиг їй сказати... А так не вистачило кількох хвилин. А може, й краще, що не встиг, бо поставив би її у незручне становище, й обоє почувалися б кепсько. Недарма ж Єва уникає його, виходить9 байдужа...
“Але ні, - переконував Адам сам себе.
– Всьому виною моя несміливість. От і потрапив у цейтнот...”
А по якомусь часі дізнався, що Єва негадано (о, то був найчорніший день у його житті!) вийшла заміж за Руслана Булат-Бека, молодого, уже відомого в наукових колах радіоастронома, котрий був зарахований до складу екіпажу “Геліоса”. За того Руслана, з яким Адам сам познайомив Єву на оглядовому майданчику. І навіщо він поспішив їх знайомити? Як у давнину казали: чорт за язик смикнув! Власне, з Русланом у них було шапочне знайомство. Бо радіоастроном був чи то надто гордим, чи то замкненим. Принаймні спільних інтересів не мали - Руслана не цікавила Адамова геологія, а Адама - Русланова радіоастрономія. Тому при зустрічах здебільшого відмовчувались або перекидалися малозначущими фразами. Високий і тонкий у талії, чорнявий радіоастроном (очі в нього були якісь зосереджено чорні) завше відмовчувався, і складалося враження, що він постійно зайнятий розгадуванням вельми важливої задачі. Як спеціаліста його цінували, хоча комунікабельність була невисокою. І Адам іноді дивувався: навіщо цього - зосередженого мовчуна взяли на “Геліос”? Іноді Адам пробував втягти його у бесіду, але радіоастроном відповідав на запитання коротко і знову поринав у власні думки. (Тоді Адам ще не знав, що радіоастроном за натурою взагалі мовчазний, - крім того, до старту “Геліоса” мав закінчити дуже важливу теоретичну працю про зорі, для обдумування якої використовував кожну вільну хвилину. І встиг-таки її закінчити до старту й здати в науковий журнал - наче відчував, що більше не повернеться на Землю).
То яким було здивування Адама, коли одного разу на вечорі художньої самодіяльності Науково-Дослідного Центру Марса конферансьє оголосив:
– Оповідання “Дарунки чарівників” О’Генрі. Читає радіоастроном Руслан Булат-Бек!
І радіоастроном з дуже серйозним, дещо зосереджено-похмурим виглядом прочитав оповідання О’Генрі, так жодного разу й не посміхнувшись. Та чим більше він серйознішав, тим дужче сміялися слухачі. І дивна річ, в Адама щось затепліло на серці. Йому став подобатися цей зосереджений радіоастроном. Твори О’Генрі Адам і раніше знав, але тут вони зазвучали ніби по-новому, наче іншою гранню відкрилися перед ним. Після вечора підійшов до Руслана і, тиснучи йому руку, побачив (вперше, відколи його знав), що очі радіоастронома були злегка усміхнені.