Приречені на щастя.
Шрифт:
Обоє задрімали. Чи довго спали, чи ні, як Єва раптом закричала.
Адам поспіхом розплющив очі - білий день.
– А-а-а!..
– кричала Єва, притулившись до нього, кричала, певно, вві сні, бо очі її були заплющені.
– Відкрий очі, - засміявся Адам.
– Уже білий день, а ти верещиш.
– Сам ти... верещиш, - Єва розплющила очі й одразу заспокоїлась.
– Де ми?..
Спали вони, сидячи на камені, за три кроки від входу в печеру. І не було ніяких тупиків, ні ями.
– Це ж треба!
– здивувалась Єва.
– Ну хай я заблудилась. А як міг заблудитися у своєму улюбленому камінні геолог?
Адам тільки плечима знизав - цього він і сам не міг збагнути.
– Скільки бував у горах, але такого зі мною ще не траплялося... Між трьома каменями заблудився.
– І взагалі, чому ти за мою руку тримаєшся?
– обурено вигукнула Єва і, відпустивши його руку, відсунулась.
– Даруй, але мені здавалося, що це ти трималася за мою.
– Хто тобі сказав таку нісенітницю? Чого б це я хапалася за твої руки - потрібні вони мені! Ще й бігаєш за мною.
– Але ти ж кричала серед ночі.
– Адам був геть спантеличений.
– Я кричала?
– загорлала Єва, взявшись у боки.
– То тобі... приснилося. І не сперечайся зі мною. Ще не народився на світ такий чоловік, який би міг мене... пересперечати.
“От і збагни цих жінок, -думав Адам і знизував плечима.
– І що це за таке... загадкове плем’я Землі, якого ми, чоловіки, не можемо збагнути і без якого жити теж не можемо? Ні на Землі, ні на інших планетах”.
Тільки-но прокинувшись, Адам з незмінною, майже постійною (і де вона у нього бралася, із яких джерел наповнялася?) бадьорістю вигукував: “Доброго ранку!..” До хрускоту в суглобах потягувався на морській траві, якою він вистелив свій кам’яний виступ, тобто ліжко, і незлобиво бурчав:
– О-ох, клятий камінь! Усі боки за ніч повідлежуєш!
– З його голосу Єва відчувала, що він, як учора, як позавчора, як завжди, посміхається.
– Спробуй у таких умовах зберегти фігуру. Так, чого доброго, ще й кривобоким стану. Коли прилетять земляни, то, побачивши мене, запишуть у мою характеристику, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту, таке: “Має фізичну ваду - на планеті зірки А, сузір’я Центавра, відлежав боки і звідтоді не користується успіхом у жінок”.
“І не дотепно, - думала Єва з постійним (і де воно у неї бралося, із яких джерел черпалося?) роздратуванням.
– А щодо жінок, то ти й раніше не користувався у них успіхом. Бо жінок, як і сім’ю, тобі замінила геологія”.
На Адамове щоденне й незмінне привітання вона зі своєї половини печери не завжди відповідала - хіба що тоді, як мала настрій. Але це траплялося рідко (лише тоді, коли їй снилося щось гарне, наприклад, Земля, ті місця, де вона бувала раніше, або різні історії, що траплялися на службі чи вдома), здебільшого ж Єва відмовчувалась, вдаючи, що ще спить. А сама думала: ну прожили вони ще одну добу на планеті. А для чого? І чому вона мусить так уперто чіплятися за якесь там нікому не потрібне життя? Хіба це така вже дорогоцінність?.. На Землі - так, а тут? На безлюдній Леонії? То для чого вони докладають стільки зусиль, аби вижити, вижити будь-яким способом. Щоб закінчити те життя в оцій печері дикунами?.. Коли б Адам не витягнув її з моря в ту першу ніч після загибелі “Геліоса”, нічого б Єва вже не знала, і було б їй, далебі, краще, аніж нидіти в печері невідомо ще скільки. Чекати, доки їх розтерзають хижі звірі на цій планеті?.. З якого боку не глянь, як не думай, а рації чіплятися за життя немає.
Од тих думок хотілося плакати, вити, і вона, щоб стримати стогін, до болю, а часом і до крові прикушувала губу... Ні, не хотілося їй говорити з Адамом. Та й потреби такої не було.
Адам же тим часом схоплювався, енергійно тер кулаками очі і, повернувшись до Єви, по-діловому запитував:
– Що чувати?
Оте “Що чувати?” він незмінно повторює щоранку, наче й справді чекає від неї якоїсь інформації. А що вона “чувала”? Те, що їй снилося, - от і всі новини. А снилося одне і те ж: Земля, маленьке чепурненьке містечко на березі тихоплинної степової річечки, у якому вона народилася і виросла. Снився чебрець (а його багато росло по схилах степових балок), снилрся, що вона рве у тих балках терпкий тернослив, од якого аж рот зводить. А ще снилася отча хата у вишневому садочку. Втім, садочка як такого не було, за хатою росло кілька вишень (мати називала те місце вишняком: “Побіжи, Єво, у вишняк та нарви ягідок, то я вареників зварю”) і одна висока й тонка (в гущавині ж бо росла) абрикоса, на якій, на самому вершечку, жаринками горіли сонячні плоди. Єва любила вранці трусити абрикосу. Вибіжить у вишняк ще сонна, нахилившись, пірне під вишневе сплетіння, задере голову, шукаючи вгорі жаринки в зеленому листі, і трусне тоненький стовбурець. На голову їй, на шию, на плечі й груди дощик упаде, роса то. А з росою впадуть у мокру траву кілька оранжево-світлих чи й жовтогарячих плодів... (І досі вони світяться у душі, як згадує отчу хату і вишняк за нею). За їхнім вишняком кінчалося те патріархальне маленьке містечко, що доживало свій останній вік. Далі починався степ із балками та ярами, кущами терну й пахучими чебрецями, з сон-зіллям та горицвітом, з метеликами і птаством. Висуне, бувало, Єва голову з прохолодного тінистого вишняка, а їй у лице вдарить гаряче, туге степове повітря, терпке, чебрецеве... От і сняться оранжево-світлі абрикоси, що падають їй на плечі разом із теплою росою, той безмежний чебрецево-полиновий степ, і Єва у степу - у вигорілім ситцевім платтячку, з вигорілим на сонці лляним волоссячком...
– Адаме, - раптом озивається Єва, хоча ще хвилю тому не мала бажання з ним говорити.
– А ти пам’ятаєш своє перше вікно?
– Що?
– Адам запитливо дивиться на неї, нічого не розуміючи.
– Яке вікно?
– Ну... в батьковій хаті, - Єва дивиться мимо Адама і, певно, його не бачить, хоч і говорить до нього.
– Пригадай же. Була ж у тебе батькова хата? Не в лабораторії, не в колбі ти народився.
– Була.
– Ну от. Пригадай те вікно, з якого ти вперше побачив світ... Не просто побачив, а відчув. Відчув, що світ великий, прекрасний і що ти радісно входиш у той світ.
– Н-не пригадую.
– А я... як зараз, бачу. Мені було п’ять літ, я тяжко захворіла. Кілька місяців не вставала з ліжка. Й ось одного ранку прокинулася з відчуттям, що я видужала і що зараз має щось трапитись. Неодмінно мусить щось трапитись, і я вибіжу у двір, а потім у степ. За вікном зашуміла злива, така рясна й весела, що я встала. Підійшла до вікна, штовхнула раму, вікно відчинилося. І в кімнату ввірвалися пахощі свіжого, теплого літнього дощу, квітів, мокрого листя, а з степів війнуло чебрецем та полином. Мама називала полин євшан-зіллям, і для мене то було якесь загадкове й таємниче слово: євшан-зілля. Я навіть його іноді боялась, того слова. Особливо, як у темній кімнаті це слово згадаю: євшан-зілля... Але я вже відхилилася. Я вдихнула пахощі дощу, і в мене аж голова закрутилася. Лягла животом на підвіконня й звісила вниз голову. У вишняку лопотів дощ, лунко барабанив по листі лопухів. А внизу, під стіною, потоки води, що лилися із даху, вибили у землі канавку і наповнили її водою. У тій канавці плавав кораблик-маленький, паперовий кораблик. Білий-білий! На нього лилася вода, в маленькій канавці творилося таке, що для нього було рівнозначно шторму... А біля канавки, під листком лопуха, сховався мокрий горобець, стріпував крильцями і щось підбадьорливо цвірінькав до кораблика, який борсався на хвилях... Ось тоді я вперше і відчула, що це не просто вікно у батьковій хаті. Це - вікно у білий світ. І що світ той прекрасний. Але будуть у ньому шторми, та вони ніколи-ніколи не потоплять той білий кораблик.
Помовчала.
– От і думаю... Де зараз батькова хата, де наш вишнячок, де те вікно, той мокрий горобець і білий кораблик, що відважно боровся із хвилями у канавці під моїм вікном? Де він, Адаме? А може, його взагалі не було? Як не було й отчої хати, а був усього лише сон?..
А ще їй снилися мати і батько.
Батько так радів, коли дізнався, що вона стала астронавткою. Радів і пишався нею. Він дуже хотів мати сина. У нього вже була дочка, але він чекав сина. А народилася вона, Єва. І все ж батько хвальковито казав своїм колегам: “Нічого, моя дочка ще заткне за пояс ваших синів!” Коли Єва стала астронавткою, коли її зарахували до складу екіпажу “Геліоса”, він від радощів та гордощів за свою дочку і за весь свій рід був сам не свій. А ось мати плакала, коли виряджала дочку, материнське серце наче віщувало біду. Якщо вона загине тут (а до цього, звісно, йдеться), то батько однаково пишатиметься нею. Тяжко йому буде, але він не падатиме духом. Гордість за дочку-астронавтку з трансгалактичного зоряного лайнера допоможе йому перенести тяжку втрату. А мати, якщо Єва не повернеться на Землю, навряд чи знайде у собі сили вистояти в горі. Вона маленька, кволенька, надто емоційна і не здатна тримати себе. Емоції над нею завжди верховодили, і ніякі аутотренінги не допомагали. Горе її зломить. Шкода не так себе, як матері. Вона не зможе перенести загибелі дочки.
І снилися Єві люди.
Багато-багато людей снилося їй щоночі - русявих, білявих, чорнявих, рудих. Жінки, чоловіки, діти, підлітки, діди, баби... Хто тільки не снився! Люди приходили у її сни сотнями, тисячами. І вона, щаслива й весела, сміючись, щось говорила, гомоніла, галасувала з усіма, здається, разом. Її штовхали в тому збіговиську, і вона когось штовхала, протискуючись у натовпі, її хто-небудь із язикатих, з отих, хто за словом не лізе до кишені, дошкуляв шпилькою (досить банальною, але вві сні вона і тій банальності була рада): “Ви так делікатно штовхаєтесь, що в мене вже ребра болять!..” Єва відповідала в такому ж дусі, не ображалась і почувалася як ніколи щасливою.