Приречені на щастя.

Чемерис Валентин Лукич

Єва неохоче вийшла з печери і, слухаючи його надоптимістичну тріскотню, здивовано звела брови. Очі її були почервонілими, повіки припухли, і вся вона мала вигляд стомленої людини, та Адам на те не звернув уваги.

– Яка ще дата?
– невдоволено запитала Єва і позіхнула.

– Кажу ж, ювілейна, адже зараз...
– (глянув на Сонце, що вже стояло в зеніті), - зараз минає рівно доба, як ми з тобою живемо на планеті Леонії, Розумієш, перша доба. Перший день нульового тижня, нульового місяця і нульового року. Початок літочислення на планеті Леонія. Дата, як сама

розумієш, кругла і цілком та повністю ювілейна. Колись вона стане історичною датою, і від неї майбутні колоністи Леонії рахуватимуть роки, століття і тисячоліття.

– Скромністю ти, як я бачу, не страждаєш. Адам весело підмигнув.

– Так, я хочу потрапити в історію. Хіба я гірший за інших?

– В одну ти вже потрапив, опинившись тут.

– Не було б щастя, то нещастя допомогло. Здається, так колись казали на Землі. А нещастя і справді допомогло нам розпочати літочислення на Леонії. І ось ми вже прожили першу добу з майбутніх її тисячоліть.

– Якщо відняти прожитий нами день від тих чотирнадцяти років, протягом яких нам треба тут загоряти, то залишилося зовсім мало часу.

– Якраз це я і мав на увазі.
– Адам радо посміхався.
– То чи не час нам уже вперше поїсти на цій планеті?
– З тими словами він висипав із куртки чорні черепашки.
– Почнемо готувати ювілейний банкет. Очевидно, гостей у нас не буде, тож стіл накриємо лише на дві персони - твою і мою. Заперечень немає?

Єва носком черевика торкнулась черепашок.

– Що це за... гидота? Вони не отруйні?

– Мідії? Їстівні мідії?

– Бр-р-р! Які чорні та брудні. Я куштувала мідії в одному із середземноморських ресторанів, то вони там були на вигляд зовсім іншими. І взагалі, їх офіціант подав як незвичайні делікатеси.

– І ці стануть іншими, якщо їх приготувати. Єва, кліпнувши, здивовано дивилася на нього.

– Тут що, поблизу є кухня від ресторану? А в ній - висококваліфікований шеф-кухар?
– У її голосі бриніли дратівливі нотки.
– Ти... ти просто насміхаєшся наді мною.

Адам стояв перед нею, високий, підтягнений, на обличчі - дещо хвальковита посмішка, в мигдалевидних очах спалахують іскорки.

– Якщо я не приготую із цих мідій чудової страви, то хай усі, кому не лінь, кинуть у мене камінь!

– У тебе повна гарантія не потрапити під кам’яний град, адже, крім мене, тут більше нікому кидати у тебе каміння.

– Я цілком і повністю впевнений, що навіть тобі не доведеться кидати в мене каменюку.
– Він присів біля мідій.
– Та-ак... З чого починати?

Єва теж присіла на камінь.

– А ти впевнений, що це... мідії, а не щось інше?

– Ах, дорога Єво! Хоч ми з тобою і зустрічалися частенько, наприклад, на Памірі...

– На Місяці, на Марсі і...

– І сім років летіли на “Геліосі”, але ти так і не навчилася цінувати мої видатні знання з різних галузей. Послухай, що я знаю. Мідія, ось ця, наприклад, належить до роду двостулкових молюсків. Черепашка у них буває довжиною до... здається, до двадцяти сантиметрів, клиновидно-овальна, чорного кольору.

– Поки що сходяться лише колір черепашки

та її форма, а ось щодо змісту...

Адам явно був в ударі, і Єва, слухаючи його тріскотню, ніяк не могла збагнути: від чого? Адже ніяких підстав для такого бадьорого оптимізму вона не бачила, та й навряд чи зможе такі підстави побачити на Леонії.

– Живиться одноклітинними організмами.

– Хто?

– Та мідія ж! Слухати треба уважно. Так ось. У викопному стані мідії відомі, на Землі, звичайно, починаючи з тріасу... Що ж далі?.. Ага, згадав. Живе мідія у прибережній зоні, прикріплюючись до підводного каміння, від якого я, до речі, і повіддирав їх, щоправда, вельми безцеремонно, не питаючи, звісно, на те їхнього дозволу чи хоча б згоди. Залишається додати, що мідії бувають різних видів, серед яких, на наше щастя, зустрічаються і їстівні. Вони перед тобою.

– Твоєю інформацією я сита не буду. Хоча, якщо ти навіть прочитаєш мені цілу лекцію про мідії, я все одно не позбудуся відчуття голоду.

– Коли з’явилося відчуття голоду, це вже добре, - бадьоро вигукнув Адам.
– Голод - то голос життя. А мідії, до твого відома, делікатес. Отже, ти будеш невдовзі смакувати таким делікатесом, який і на Землі не кожному потрапляє до рота. Та-ак!.. Взагалі, мені все ясно, ось тільки не знаю, з чого починати.

– Поки що вдягни куртку, бо згориш, - порадила Єва.

– Теж цінна вказівка. Мерсі.
– Натягнувши куртку, Адам задумався, а перегодом озвався: - Почекай, Єво, зараз я пригадаю, як ці мідії доводять до делікатесу в кращих ресторанах Європи. Самі вони себе, звісно, не приготують.

Думав він довго.

Єва терпеливо чекала, потім встала, пересіла в тінь - під навислу над входом до печери скелю - і затихла. Обоє вони - Єва, яка нічого не думала, і Адам, який напружено думав, - час од часу позирали на черепашок і потайки одне від одного ковтали слину.

Зрештою, не втерпівши, Адам розбив одну черепашку каменюкою. І ледве вона тріснула, як звідти цвіркнула вода й висунулось якесь драглисте місиво. Повагавшись, Адам узяв шматочок двома пальцями, повертів його перед носом, насторожено понюхав і, ще повагавшись, поклав собі до рота. Єва, спостерігаючи за цією сценою дегустації сирих мідій, гидливо скривилася, підібгала губи з відразою й одвернулася.

У її животі (автор просить вибачення у тієї прекрасної половини, яка буде читати ці рядки) забурчало, і вона квапливо й сердито вигукнула, щоб заглушити оте не зовсім вишукане бурчання:

– Та придумай же що-небудь! Чи ти гадаєш, що я твої мідії ковтатиму сирими? Я не дикунка і живу в третьому тисячолітті, коли на Землі вже всі цивілізовані так, що далі нікуди!

– На Леонії ти живеш усього першу добу.

– Але я хочу їсти! Якщо ти взяв наді мною шефство на цій планеті, так годуй же! Бо знайду собі іншого шефа.
– І не без шпильки додадала: - А як сам нічого не знаєш, то подзвони до знайомих і проконсультуйся. Або звернися в кулінарне бюро “Геркулес”.

– Потрібен вогонь, - після довгих роздумів прорік Адам й оглянувся, ніби шукав, де ж той вогонь.