Приречені на щастя.
Шрифт:
– Тут усе не так!
– у відчаї вигукнула Єва.
– Тут навіть наше Сонце буде приходити до нас не вдень, як завжди, а вночі. Бо вдень світитиме чуже Сонце, зірка А, і нашому Сонечку сюди зась.
– Але вночі воно світитиме тільки для нас із тобою.
– Адаме. Нічого я не бачу нижче шостої зірки Кассіопеї. Просто я хотіла... дуже хотіла побачити Землю. Востаннє.
– І раптом невлад із попередньою розмовою, але у згоді із своїми потаємними думками запитала: - А якщо кинутись в оце море, то можна виринути у нас на Землі? Адже це так просто: тут пірнув, а вдома виринув.
Зненацька
– Знаю! Можна!.. Мені про це щойно прийшла думка. Це найкоротший шлях додому, навіть космічного корабля не треба. Адже ж так? Чому ти мовчиш? Просто не хочеш, щоб я поверталася додому, а щоб залишилася з тобою колонізувати й обживати цю прекрасну прокляту планету!..
...Йому доконче хотілося відчинити двері.
Куди - все одно, тільки б відчинити і побачити нове. Що саме? Однаково що, аби нове.
Адам метався по кораблю у пошуках тих заповітних дверей, відчинивши які, можна було б побачити нове. Хоч що-небудь, а нове.
Це була його нав’язлива ідея-фікс: знайти і відчинити на “Геліосі” такі двері. Але всі двері на кораблі були добре йому знайомі і вивчені до найменших пошкрябин чи кольорових тонів, і Адам міг навпомацки, із зав’язаними очима, визначити, куди вони ведуть. Бо то були ті двері, які він сотні, тисячі разів відчиняв і... нічого нового за ними не бачив. За тими дверима його чекало одне і те ж, бачене-перебачене: каюти, рубки, зали, блоки, пульти, одні й ті ж апарати, один і той же, набридливий до чортиків, інтер’єр...
Але він одчиняв двері одні за другими наполегливо і вперто.
– Ти що шукаєш, Адаме?
– В дверях, які він щойно відчинив, стояла Єва Булат-Бек, лікар “Геліоса”, у білому халатику, в білій шапочці, що теж для нього не було новим.
– І тебе я вже бачив, - розчаровано сказав Адам.
– Розумієш, у мене болять мозок і очі від того, що я не бачу нічого нового.
І Єва раптом почала, монотонно й нудно, вичитувати те, що Адам уже чув од неї.
– Для нормальної роботи головного мозку необхідна постійна зарядка зовнішніми нервовими імпульсами, що йдуть від органів почуття через підкоркові утворення в корі.
О, як нудно говорить ця лікарка! І тут нічого нового, і тут дрімучі нетрі з лексикону психологів!
– Одноманітність і монотонність вражень при відсутності достатнього притоку зовнішніх подразників знижує енергетичний рівень (тонус) кори мозку, і це може призвести до порушення психічних функцій...
– Ти що, читаєш мені лекцію?
– обурився Адам.
– Я шукаю нові двері, а ти...
– У тебе сенсорний голод, - сказала вона лікарським тоном.
– А сенсорний голод - це недостатність подразників, що надходять у мозок від зовнішнього середовища. Місяцями, роками ти бачиш навколо корабля яскраві зорі, що не мигтять, на тлі чорної безодні неба. Немає ні дня, ні ночі, ні зими, ні літа, ні весни, ні осені. Коли ж вимикаються ходові двигуни, настає царство безгоміння, царство мовчання, царство німої тиші. Тільки й виділяється ледь чутний шерхіт електронної апаратури. Корабель за всі роки польоту ти вивчив, людей теж і знаєш, хто й що буде говорити, як себе поводитиме і яка у нього міміка та тембр голосу. Повна відсутність свіжої інформації. Отже, у тебе сенсорний голод, і я мушу тебе рятувати.
– Ти-и? Мене-е?
– здивувався Адам.
– Рятувати?
– Так, я лікар і психолог, у мої функції входить рятувати вас від меланхолії, від сенсорного голоду. А ліки від нього відомі - треба ще більше часу віддавати роботі, науковим заняттям, на дозвіллі теж чимось займатися. При сенсорному голоді особливо допомагає музика. Вона піднімає емоційно-естетичний настрій.
І Адам відчув музику.
Дивну, ні з чим не зрівняну музику - чарівну й всеперемагаючу.
Музика линула звідусіль, з усіх закапелків “Геліоса”, від його стін.
Вона пронизувала корабель наскрізь, линула, здавалося, від зірок, од галактичних срібних туманностей, від усього Всесвіту. Адам заплющив очі, відчуваючи, як заколисує його дивна музика, піднімає і несе, несе на чарівних крилах.
“Я відчинив двері, за якими, нарешті, знайшов нове”, - пробурмотів він уві сні.
– Не спи!
– раптом сказала Єва.
– Я повинна тебе рятувати.
– Ні, - хитнув Адам головою, - це я тебе мушу рятувати на безлюдній планеті. Чуєш, я!..
Адам прокинувся раптово, наче виринув із води.
Прокинувся від того, що хтось торкнув його за плече, торкнув холодною і мокрою рукою.
А в душі, у серці, в мозку, в усьому його тілі все ще звучала дивна і крилата музика.
“Де я?” - подумав спросоння, нічого не розуміючи. Сенсорним голодом він і справді перехворів на “Геліосі” (як і більшість членів екіпажу, як перехворіла ним, до речі, і сама лікар), і Єва лікувала його музикою, бо Адам справді тоді шукав на кораблі двері, за якими хотів побачити щось нове. І Єва...
Стривай, а де ж Єва?
Адже це лише сон і він не на “Геліосі”, а...
Адам здригнувся, бо геть замерз, сидячи на охололім уже камені, й розплющив очі.
Сіріло. Прибережжям блукали тумани.
А може, він не замерз, може, то його душа так замерзла на чужій планеті. А тілові тепло... Так, так, то душі холодно. То замерзла його душа і хапала холодними пальцями.
Адам тріпнув головою: що за думки йому лізуть у голову? І сон якийсь дивний... Єва мусить його рятувати? Ха!
Адам встав із каменя й оглянувся: Єви ніде не було.
“Але хто ж мене тоді торкнув за плече?
– подумав він стривожено.
– Ще ніби й сказав на вухо: не спи. Я подумав, що то Єва...”
Схопився, пробіг очима по береговій смузі й неподалік кокосових пальм, високе верхів’я яких було зрізане туманом, побачив Єву. Звісивши голову, вона йшла у море.
В чуже море чужої планети, і вода вже сягала їй по коліна, потім піднялася до пояса...
Адам здригнувся від ранкової свіжості.
“Що вона, ні світ ні зоря надумала купатися? І в одязі?..” Вода вже сягнула по груди, й Адам нарешті все збагнув.