Приречені на щастя.
Шрифт:
Всі ріки поспішали до Моря, і там, де кінчалися стеши (а вони кінчалися раптово, обривами), ріки крутими водоспадами в хмарах водяного пилу стікали вниз, у Море.
Ці степові простори Леонії Єва назвала Великими Рівнинами.
Диск невідомої планети збільшувався, виростав з кожним днем і закривав собою майже весь оглядовий екран.
“Геліос”, гальмуючи, збавляв швидкість.
У ті дні корабельний радіоастроном Руслан Булат-Бек майже не виходив із астрорубки, де був установлений потужний телескоп, роблячи сотні й сотні знімків нововідкритої планети. Майже всі члени екіпажу, вільні од вахт, обов’язково, хоч на кілька хвилин, забігали в астрорубку подивитися на “свіженькі портрети” Леонії.
Зайшов в астрорубку й Адам. Зайшов, зробив крок і спинився, не знаючи куди поставити ногу: вся підлога була всіяна фотографіями. І на кожній фотографії: Леонія, Леонія, Леонія - то у вигляді голубого диска з білими полярними шапками снігів, голубими морями й зеленими материками, то окремі її райони, гори, степи, пустелі, моря, материки...
– На фотографії дивись, тільки не відвертай мене од роботи, - не відкриваючись од тубуса окуляра, застеріг його Руслан.
– В астрорубку почалося якесь паломництво - працювати ніколи. А роботи стільки, що не знаєш, за що й хапатися.
Прозвучало це як похвальба, та Адам знав, що Руслан не схильний до самопохвали чи хизування, - працювати йому і справді заважали у ті дні, а працювати він умів і любив - усього себе віддавав улюбленій справі. “Вдома”, себто в жилій каюті корабля, він майже не бувавші Єва часто скаржилась: “Лечу я із своїм чоловіком в однім кораблі, а ніби на різні планети: він до однієї, а я до іншої”. Вона теж приходила в астрорубку, але не стільки для того, щоб подивитися на фотографії відкритої ним планети, скільки для того, аби глянути на свого чоловіка, якого вона рідко бачила. Та ще приносила йому в астрорубку сніданки, обіди й вечері. Бо як не принесе (та ще й не змусить його поїсти), то він і взагалі забуде про їжу. Руслан був єдиним з усього екіпажу (не враховуючи, звісно, Командира), кому за всі роки польоту жодного разу не загрожували ні сенсорний голод, ні меланхолія, ні ностальгія - за роботою ніколи було хворіти чи нудьгувати.
Адам присів навпочіпки, розглядав фотографії Леонії, але думав зовсім про інше: який щасливий цей корабельний радіоастроном і як йому везе! І Єва діставалась йому, і планета також. Хоча за планету Адам не заздрив - на те Руслан і радіоастроном, щоб відкривати нові планети в космосі, це його, як кажуть, парафія. А ось щодо Єви... Звичайно, заздрив, заздрив потайки, старанно приховуючи своє нездорове (як він і сам розумів) почуття (тим більше, що ревнощі давним-давно були оголошені пережитками, ось тільки живучими і невмирущими!), намагаючись не видати себе ані словом, ані поглядом, ані жестом. Але звинувачував не радіоастронома, а себе. “Так тобі й треба, бевзю!..
– подумки докоряв собі і картав себе подумки.
– Таку дівчину проґавив! Майже з рук її вихопив цей везучий радіоастроном... Хоча, навіщо вона йому? Адже, крім астрорубки з телескопом, його, здається, більше нічого не цікавить ні в світі білому, ні в космосі. І Єва йому потрібна лише для того, щоб тричі на день приносила в рубку судки з гарячою іжею... А втім, чужа сім’я - фортеця з високими мурами. Візьми розберися, що діється за тими мурами! Можливо, вони - лікар та радіоастроном - щасливі, хто їх знає. Та й останнє діло - і на Землі, і в Космосі - заздрити щасливим! Бо на чужім щасті щасливим, як відомо, не станеш, треба своє відкривати. Як ото колись географи та мандрівники відкривали терра інкогніта - невідому землю, - так треба відкривати і власне щастя. А тільки де воно, те щастя інкогніто? На яких материках, у яких світах його шукати? Залишився в Адама на Землі один знайомий (разом колись починали в науці), так він цілу філософську книгу написав “Що таке щастя?..”. А ось сам так і не збагнув, що таке щастя, і все життя був нещасливим, самотнім.
– Гравітація в нормі! Планета - як знахідка!
– вигукнув Руслан і на мить відірвався од телескопа, повернув лице до Адама (під правим його оком темніло вдавлене кружальце - від гумового валика тубуса окуляра).
– Га? Здорово?..
– і знову прилип до тубуса. На години, а може й дні.
В рубку зайшла Єва.
– Ось, ношу корабельному астроному їжу, - поскаржилась (але бадьоро) Адамові.
– І взагалі, чому це тільки я мушу йому щодня носити їжу, коли він не мій, а корабельний астроном?
– весело допитувалась в Адама.
– Я його бачу не частіше, як ви. Так вам він просто колега, товариш, а мені мовби чоловіком вважається.
І залилася дзвінким сміхом.
– Потім, потім, - відмахнувся од неї Руслан.
– Тут таке... таке...
– І знову вп’явся у тубус окуляра.
– Ось так завжди, - зітхнула Єва, і посмішка згасла на її обличчі.
Вона підійшла до оглядового екрана рубки, на якому пливла планета, то закутуючись у хмари, то відкриваючи цілі материки - голубі, зелені, жовті... Переступаючи через розкидані фотографії, наблизився до екрана й Адам. Якусь мить вони мовчки вдивлялися в обриси материків та морів Леонії.
– Як гарно, - захоплено прошепотіла Єва, дивлячись на Адама осяйними очима (її очі завжди видавалися йому осяйними).
– Я ще ніколи не бачила такої гарної планети. Правда ж вона гарна, Адаме?
Адам кивнув, намагаючись не дивитися в її осяйні очі, аби не ятрити біль.
– Краща за неї хіба що Земля.
– Леонія ні в чому не поступається Землі, - не одриваючись від окуляра, мовив Руслан.
– Крім того, Земля вже вичерпала майже всі свої ресурси, а тут... На тисячі літ вистачить. Та й природа незаймана, цивілізацією не підкорена.
– Можливо.
“Геліос” пірнув у тінь, леонійську ніч, і по якомусь часі виринув на сонячному боці планети.
– Із сьогоднішнього ранку ми стрибнули в майбутню ніч, а з ночі знову вискочили у ранок. От якби так можна було повертатися у свою молодість.
І замислено поглянула на Адама.
– Куди тобі повертатися, як ти й так ще молода, - засміявся Адам.
Єва приємно зарожевілась (а компліменти ж вона любила!).
– Якщо чоловікові ніколи на свою жінку глянути, то хай хоч чужі звертають на неї увагу, - засміялась і примружила свої гарні очі.
– Бо від свого і за сто років комплімента не дочекаєшся.
Але в голосі, коли вона говорила про Руслана, відчувалася теплота і навіть гордість за нього.
“Любить його”, - ревниво подумав Адам, намагаючись себе заспокоїти: а мені, мовляв, яке до того діло? Мало хто кого любить. У цих думках був резон, та серце чомусь не хотіло сприймати того резону.
На оглядовому екрані пливли зелені рівнини Леонії, оточені з півночі, сходу та заходу горами, а з півдня - голубим морем.
Єва сплеснула руками.
– Які гарні ці великі зелені рівнини!.. Адаме! Руслане! Погляньте на ці рівнини, вони як намальовані.
– Рівнини як рівнини, - неохоче озвався від телескопа Руслан.
– І взагалі, я попрошу тебе не відвертати мене...
Єва прикусила губу.
Адам похвалив рівнини, і Єва віддячила йому за те милою посмішкою. І, заохочений тією посмішкою, він вигукнув:
– Рівнини і справді незвичайні!
І тоді Єва сказала, звертаючись до Руслана:
– Ти, чоловіченьку, планету відкрив і назвав, а можна я назву хоча б ці рівнини?
– Будь ласка.
– Хай вони будуть називатися...
– Єва рішуче змахнула рукою.
– Ат, що тут довго мудрувати! Рівнини великі і зелені, тож хай вони і будуть Великими Зеленими Рівнинами.