Приречені на щастя.
Шрифт:
– Нарешті світлі ідеї забрели і в твою голову, - насмішкувато озвалася Єва із холодку.
– Я рада. Тепер залишається поміркувати: де ж на безлюдній планеті дістати вогонь?
– Твоїми вустами, дорога Єво, глаголить сама істина. Справді, де?
Адам задумливо глянув на зірки А і Б, що вдень, освітлюючи Леонію, виконували тут функції сонця, і заздрісно промовив:
– Ота-ам вогню!.. Та дуже високо. А взагалі, оті світила, - ткнув він перстом у небо, в напрямку зірок А і Б, - пора вже називати не зіркою А та її супутником, як вони значаться у каталозі землян, а Сонцем. Тим більше, що перша зірка дуже схожа на наше земне сонце: так само світить, так само сходить вранці і заходить увечері. Тільки це сонце на якийсь там мільярд літ молодше за земне. До всього ж воно, тобто сонце, має і своє ймення - зірка, або сонце Толіман. То, очевидно, й нам уже треба тутешнє сонце звати Толіманом. Ми живемо під промінням Толімана! Звучить?
– Домовимось, що світило над Леонією будемо віднині називати сонцем, або Толіманом, - стримано озвалась Єва із свого рятівного холодку.
– Але ми, здається, зупинилися на тому, що потрібен вогонь. Наскільки я пригадую, на Землі, в доісторичні часи, первісні люди добували вогонь тертям однієї палички об другу.
– От якраз про це я і думаю, - у тон їй підхопив Адам.
– Але для того, щоб вогонь мав що “їсти”, потрібні дрова. А настільки я пригадую, в доісторичні часи дрова входили в компетенцію жінок.
– А я, до твого відома, не первісна жінка, - обурено мовила Єва і на всяк випадок поправила розкуйовджене волосся.
– На Землі я закінчила аж два факультети.
– Знаю, знаю, що ти належиш до високоцивілізованих жінок, а тому за дровами сходжу я.
– Рада, що світла ідея вдруге завітала в твою голову!
Обмінявшись такими “компліментами”, перші люди Леонії на деякий час розлучилися: Єва пішла у печеру трохи відпочити після сидіння на камені, Адам же спустився у бухту й зашурхотів піском. То тут, то там на прибережному піску лежали черепашки найрізноманітніших форм і розмірів - від маленьких, із ніготь завбільшки, до майже метрових. Адам відбирав найкращі, вертів їх у руках, вдивляючись у їхнє блискуче перламутрове нутро (той перламутр був таким блискучим, що Адам побачив у ньому своє відображення і мимохіть відзначив, що йому вже час би й поголитися, ось тільки як і чим?), і йшов далі, оглядаючи вали водоростей, що їх нагорнули сюди шторми. В глибині бухти назбирав оберемок сухого паліччя, відполірованого дощами, сонцем та вітрами до костяного блиску, назгрібав хмизу, наскуб сухих і крихких водоростей і все те приніс до печери, кинув на кам’яний майданчик. Єва миттю вискочила з печери на той гуркіт. Адам же рушив їй назустріч з черепашками в руках.
– А це - наш оригінальний посуд, - подав він Єві дві черепашки, що мали розмір чималої тарілки.
– Посуда буде в твоєму розпорядженні. Оскільки її в бухті предостатньо, то сміливо можеш затівати скандали з биттям посуду. Вистачить!
– О, це я тобі обіцяю!
– відказала Єва, беручи черепашки.
– Що-що, а биття посуду - єдине заняття, яким володіють усі жінки без винятку. Навіть із дипломами.
– Спасибі за готовність урізноманітнити наше співіснування цікавими батальними сценами.
Так вони обоє гомоніли, маскуючи за гумором та самоіронією то відчай, то тугу, що ні-ні, та й стискували, як лещатами, їхні серця: ну гаразд, напечуть вони мідій, а далі що? Чотирнадцять літ пекти мідії? Двостулкових молюсків, може, й вистачить на такий час, а чи витримають люди? Та все ж про те, що буде далі, вони намагалися не думати, бо, коли думаєш, стає моторошно. Тому Адам старався сам бадьоритись і підбадьорював Єву.
– Жаль, що до цього теплого синього моря, до цих розкішних пляжів не приїздять курортники, - гомонів він, аби не мовчати, бо Євині очі не просихали.
– Й отже, ми не маємо змоги здавати дикунам печеру. А то б під заробили на Леонії!
– Я голодна, - кинула вона сердито.
– Твоїми балачками сита не буду!
– Приймається до відома і негайного виконання, - бадьоро відказав Адам, і Єва вкотре подивувалася: звідки у нього береться той майже курортно-відпускний настрій?
– Отже, щоб угамувати голод печеними мідіями, потрібен вогонь. Найпростіший спосіб добування вогню: чекати, доки блискавка поцілить у що-небудь, і тоді позичити в неї небесного вогню. Але...
– Адам глянув на безхмарне голубе небо й зітхнув, - на негоду не кладеться. Отже, залишається ефективніший спосіб: тертя. Внаслідок нього і народжується вогонь. Просто й легко.
– Язиком, - вставила Єва.
– Зараз спробуємо і руками.
З цими словами Адам вибрав з оберемка хмизу дві палички, трохи товстіші за вказівний палець, і впевнено, наче він усе життя тільки те й робив, що добував отак вогонь, заходився енергійно терти одну об другу. Тер він хвилин із двадцять, тер без передиху, стомився, упрів, а палички лише нагрілися. А може, вони нагрілись на прибережному піску?
– Мда-а, - самокритично підсумував Адам результати свого старання.
– Не заздрю я тим... первісним людям. Аж голова отупіла від тертя, а паличкам хоч би що. Мабуть, треба ще швидше терти.
Відпочивши, він ще з більшим завзяттям накинувся на злощасні палички і тер так швидко, що його рука миготіла, як механічний пристрій. А палички, як і перше, горіти не збиралися.
– І чому вас, чоловіків, тільки вчили?
– похитала головою Єва, явно критикуючи педагогіку Землі.
– А ще два факультети закінчив!
– Навіть якби я й двадцять факультетів закінчив, то однаково у вузах третього тисячоліття не вчать, як добувати вогонь первісним способом.
– Дай сюди палички і повчись, як треба терти.
Єва взяла палички (Адам відчув себе дещо приниженим), присіла і заходилася так завзято терти їх одну об другу, що аж волосся впало їй на лице. Трудилася хвилин із десять, аж доки й не переламалися палички. Єва знеможено опустила руки й важко дихала, приходячи до тями. На товариша по нещастю уникала дивитись.
Адам помацав палички - вони були ледь теплими.
– І тебе, бачу, не вчили на двох факультетах, як треба тертям добувати вогонь?
– Я, між іншим, жінка!
– крикнула вразлива Єва.
– А добування вогню - це прерогатива чоловіків!
Адам заспокійливо мовив:
– Але ж є і другий спосіб добування вогню!
– Чим же він відрізняється од першого?
– з надією запитала вона.
– Майже нічим. Але спробуємо. Все пізнається в труді.
Адам витяг із хмизу товсту гілку, осколком каменя продовбав у ній ямку з півсантиметра завглибшки, відламав тоненьку паличку з гострим кінцем і, вставивши її у ямку, заходився швидко вертіти долонями. За ідеєю (принаймні так писалося у підручнику “Історія первісного суспільства”), коли швидко вертіти паличку, то кінець її нагріється і невдовзі перетвориться на жарину, яку неважко роздмухати у вогонь. Так було за теорією. А на практиці, як не крутив Адам паличку, однак вона не загоралась.