Приречені на щастя.
Шрифт:
– Чого кричиш на всю планету? Може, твої мідії з мікробами?
Але й сама незчулась, як опинилася біля “столу”, тобто каменюки, на якій стояла стулка черепашки з апетитним на вигляд м’ясом.
– Ну, гаразд, умовив, попробую шматочок.
– Прошу, - Адам простягнув їй паличку.
– Це - шпичка. Наколюй нею шматок, який на тебе дивиться, і...
– Ти що, вчиш мене, як їсти?
– обурилась Єва і завагалась: брати чи не брати?
– А щодо мікробів, то, якщо вони і були, давно... спеклися.
– І, запихаючи в рот м’ясо, прихвалював: - Ах, як смачно!..
Єва також наштрикнула шматочок, недовірливо оглянула його з усіх боків, понюхала, повагалася і, зрештою, поклала собі в рот, спробувала.
– І справді... смачно, - здивовано витріщила очі.
– Кажу: делікатес кращих європейських ресторанів, - і Адам підняв шпичку з наколеним м’ясом.
– Ну, за круглу ювілейну дату. За першу добу, прожиту на цій планеті!
– Авжеж, за першу, - погодилася Єва, з апетитом уплітаючи мідії.
– Ах, як смачно! Тільки іноді щось на зубах тріщить, ніби піщинки.
– Бери вище, то не пісок, а перли!
Єва застигла з напакованим ротом, злякано дивлячись на Адама. Волосся у неї було розпатлане, тому вона мала не зовсім привабливий вигляд і була не схожою на ту Єву, яку Адам знав раніше.
– Не хвилюйся, перли такі крихітні, що не завдадуть ніякої шкоди. Колись на Землі хвалитимешся: “От, пригадую, на Леонії ми їли з Адамом мідії з перлами...”
– Думаєш, як я повернуся на Землю, якщо, звичайно, пощастить повернутися, то тільки й буду торохтіти: “От ми з Адамом на Леонії..”? Помиляєшся, я постараюся назавжди забути цю... планету! Якщо, ясна річ, доживу до зустрічі з Землею.
– А може, хоч раз мене згадаєш?
– Хто ти для мене такий, щоб, повернувшись на Землю, я говорила: “От ми з Адамом!..”
– Ну... хоча б твій сусід по планеті. Або, точніше, товариш по нещастю.
– Не згадуй про нещастя, - відмахнулась вона.
– Після такого смачного обіду у мене аж настрій піднявся.
– Я постараюся завжди піднімати тобі настрій за допомогою смачних обідів. Я хоч не шеф-кухар, але дещо тямлю.
За кілька хвилин черепашка, що правила за тарілку, спорожніла. Єва наполохано глянула на неї, потім на Адама.
– А... завтра? Що ми будемо їсти завтра?
– Завтра?
– Адам на мить задумався.
– Колись у давнину на Землі говорили: дасть бог день, дасть і їжу.
– Але ж на Леонії немає людей, отже, немає на цій планеті й богів. То хто ж нам дасть їжу?
– За відсутністю богів, їжу доведеться добувати самим. Так навіть краще. Не будемо ні від кого залежати. Перший день ми прожили, проживемо і решту, скільки б там їх не було!
Сонце Толіман уже торкалося зубчатих гір. Кінчався Перший день Нульового року на Леонії.
– Ну, прожили день, а далі що?
– Єва з сумом і болем дивилася на Адама, і в її очах стояв німий докір.
– Навіщо ти мене витягнув із моря? Щоб я щодень і щомиті відчувала свою муку?
– А ти хотіла від муки сховатися на дні моря? Єва мовчала, бо це була правда.
– Але ж це доля ницих духом - ховатися від горя й біди на тім світі.
– Щоб піти на той світ, теж потрібна мужність.
– Не смій слово “мужність” тулити до самовбивць і, взагалі, слабкодухих!
– схопився на ноги Адам.
– То не мужність, а ляк, страх перед важкими випробуваннями штовхає їх до втечі на той світ. А справжня мужність перейде через усе і все винесе: горе, біду, важкі випробування. Тільки тоді її душа стане людською душею. І тільки тоді вона стане чутливою до життя, до чужого горя. Взагалі, я переконаний, що жити завжди трудніше, аніж накладати на себе руки. На “Геліосі” ти була іншою. На кораблі рятувала нас од відчаю, чорної меланхолії, ностальгії, що роз’їдали щодня. То де ж тепер твої ліки? Невже для себе їх не лишила?
– Але кому потрібне моє життя?
– Кому, кому?.. Тобі!
– Адам помовчав, заспокоївся.
– Вибач, якщо гарячкую, але... Але ти звикла, що все у твоєму житті легко було, все тобі вдавалося, чого хотіла - того й досягла. А перед першими справжніми труднощами не витримала.
– Я розумію...
– Нічого ти не розумієш!
– Адам заходив сюди й туди перед печерою, знову присів біля Єви на камені, простягнув руку до її опущеної голови, хотів було погладити по плечу, та нараз відсмикнув руку, бо збагнув, що той жест жалю буде зовсім недоречним і, може, фальшивим.
– Розумієш, - заговорив по хвилі, - життя треба берегти. І чуже, і своє власне. Бо природа дала його тобі не для того, щоб ти швиргалася ним, як ганчіркою, а для того, щоб допомагала розвиватися тому, що ми називаємо з великої літери, - Життю.
– Але ж ми не просто самі, не просто без своєї планети. Ми втратили контакт із своїм часом. Розумієш це, Адаме? Із своїм віком, суспільством, із своїми сучасниками, зрештою. Вони підуть вперед, а ми... У що ми перетворимося, якщо, приміром, і виживемо? У примітивних печерних мисливців з луками?
– У що чи в кого ми перетворимося, це, зрештою, залежить від нас. Тільки від нас самих. Якщо зуміємо здолати свою біду, то, думаю, перетворимося у справжніх людей. Принаймні мені б хотілося стати людиною.
Єва дивилася у морську далечінь, і сльози текли по її щоках.
Адам підійшов до неї ближче і, зазираючи в очі, м’яко сказав:
– А ось це вже дарма. Сльози треба поберегти до... кращих часів. Наприклад, для радісної зустрічі з землянами.
Єва, плачучи, кивнула.
– От і добре, що ми зійшлися на спільній точці зору. А маємо вогонь - не загинемо. Виручив він колись людство на Землі, то й нас не залишить у біді.