Приречені на щастя.
Шрифт:
Пронизливий, несамовитий крик підняв Адама на ноги. Схопився очманіло, спросонку нічого не розуміючи, але здалось йому, що десь кричала людина. Та хто міг кричати людським голосом на безлюдній планеті?
У печері було темно.
“Чому темно? Де сонце?” - подумав Адам, і тільки тут до нього дійшло, що зараз ніч.
У вухах все ще лунав розпачливий крик.
Серце сполохано билося.
“Примарилось”, - подумав він, і раптом крик повторився. Крик був явно жіночий. Але звідки могла тут взятися жінка? І що їй загрожує?
– Єво! Ти чуєш? Хтось кричить. Єва не відповіла.
– Єво!
– покликав Адам і відчув якусь неясну ще тривогу.
– Ти спиш?
Кинувся до протилежної стіни, гарячково помацав лежак - Єви на ньому не було. Куди вона поділась? Чому вийшла з печери? Та ще серед ночі? Невже з нею щось трапилось?
Тієї ж миті знадвору знову донісся розпачливий крик. І тільки тепер, зовсім уже проснувшись, Адам збагнув, що то кричала Єва. Не вберіг... Відчув, як на голові у нього стало сторч волосся. Заметався у пітьмі печери, шукаючи вихід, а Єва кричала. А в нього хололо всередині, і він все ніяк не міг знайти вихід.
– Зараз, зараз, - бурмотів, стукаючи у кам’яну стіну то головою, то плечем, то руками.
– Десь вихід подівся...
Нарешті вискочив із печери, і здалося Адаму в першу мить, що він з головою пірнув у розчин смоли - така чорна була ніч. Глухо гудів вітер, десь унизу шумів невидимий прибій. Угорі не було видно жодної зірки - захмарило, чи що?
– Єво! Ти жива?..
– заметався Адам, не знаючи в який бік кидатись.
– Де ти? Озвися!
Крик пролунав ніби поруч, зліва:
– А-а-а-а!..
Адам кинувся на той крик, перечепився, впав, боляче забившись. Схопився знову.
– А-а-а!..
Судячи по моторошному крику, їй загрожувала смертельна небезпека. А він з голими руками. Спіткнувшись об камінь, Адам схопив його, намагаючись підняти, але збагнув, що то виступ скелі. Плюнув спересердя і побіг. Голіруч.
І зіткнувся з чимось. Чи з кимось. Живим.
– Єво! Ти?.. Що тобі загрожує?
Єва кинулась до нього, схопила за руку. Вона тремтіла, як у лихоманці, і все ще схлипувала. Але була живою. Адам гарячковито обмацав її, і з душі відлягло. Ціла.
– Що з тобою? Чому ти серед ночі опинилася в скелях?.. Хто тобі загрожував?
– Ту-туа-алет, - Єва цокотіла зубами і міцніше стискувала його руку.
– Не відходь од мене, я б-боюся...
Тримаючись за руки, вони рушили, і через кілька кроків обоє стукнулись в глуху стіну.
– Тобто треба ліворуч, - швидко поправився Адам.
Пішли ліворуч і опинились у вузькому кам’яному тупику.
– А ти сам хоч знаєш, куди йти?
– підозріло запитала Єва.
– Ліворуч, праворуч... Де вихід?
– Пітьма така, що нічого не второпаєш. Хоч би зорі були.
– Ти що, по зірках будеш шлях до печери шукати?
Вони кілька разів спотикалися об каміння, падали, боляче вдаряючись, і знову потрапляли в глухий кам’яний мішок.
– Що ти мене по якихось щілинах тягаєш?
– не втрималась Єва.
– Ото вигукала собі поміч. Сама блукала, тепер будемо вдвох блукати.
– А може, ти мене своїм криком з пантелику збила. Але ж і темно, нічого не бачу, - бідкався Адам.
– Чорні ж на цій планеті ночі!
– Ти думаєш, я сова? Спасибі за таку поміч! Завів...
– Я завів? То ти мене своїм криком...
– Я... кричала?
– крикнула Єва.
– А я згарячу було подумав хтозна-що.
– Я пішла в скелі... і заблудилась. Куди не поткнуся - одні скелі. Вітер виє, ніч чорна... Мені почало різне страхів’я привиджуватись. А тут ще й вогняні очі світяться. Он!
– злякано мовила вона.
– Хтось дивиться.
– Та то ж світлячки.
– Вони так схожі на очі.
Адам смикнув її за руку.
– Пішли. Теж мені... туалет шукала. А я вже хтозна-що подумав. Що тебе хижі звірі терзають, а вона... заблудилась. Пішли спати. І вдруге вночі з печери сама не виходь. Мало що може трапитись.
– Куди ж іти?
– полохливо озиралась Єва.
– Всюди каміння, скелі.
– То тобі з переляку здалося. А йти треба праворуч.
Адамові менше всього хотілося зараз сперечатися з Євою, бо, скільки б не сперечався з нею, все одно марно. Вона буде права. Такі вже жінки, і їх не перевиховаєш.
Так він подумав і повернув назад, щоб знайти стежку в скелях. Та не встигли вони зробити й трьох кроків, як уперлись у прямовисну стіну. Адам для чогось помацав її руками і так підсумував свої пошуки виходу з кам’яної западні:
– Схоже на те, що ми з тобою в якійсь ямі.
– У якій ямі?
– скривилась вона.
– Я боюсь ям...
Вони ще потикались у різні боки, кілька разів, спіткнувшись, упали, але всюди їх зустрічала стіна - прямовисна, гладка і глуха.
– Вихід один, - зітхнув Адам.
– Треба тут чекати ранку. А ранок завжди од вечора мудріший.
Адам намацав ногою камінь, і вони присіли. Єва, обхопивши обома руками його руку, притислась до неї і, здригаючись усім тілом та схлипуючи, почала дрімати. Але досить було йому ворухнутися, як вона злякано схоплювалась і ще міцніше стискувала його руку.
– Ти куди?
– буркотіла вона крізь сон.
– Хочеш утекти від мене? І не думай, навіть уві сні твоєї руки не випущу.
– І не думаю втікати. Та й куди я від тебе втечу на безлюдній планеті?
– Отож-бо. Спи. І не ворушися.