Приречені на щастя.

Чемерис Валентин Лукич

Він називав її “мій перший справжній лікар”, а вона його - з тією ж щирістю і радістю - “мій перший справжній пацієнт”.

Єва була все такою ж: милою, симпатичною і безпосередньою дівчиною, щебетливою, дзвінкоголосою, завжди веселою і привітною. З усіма на станції в неї були гарні стосунки, з усіма вона легко сходилася, знаходила спільну мову, легко здружувалась, і всі її поважали, хвалили.

“Недарма ж вона психолог, - казали.
– П’ять хвилин поговориш, а вже хочеться перед нею викласти всю свою душу”.

Адам погоджувався з такими думками. Більше того, і сам хотім розкрити перед Свою свою душу: або - або?.. Та заважала клята

несміливість! “А раптом відмовить?” - гнітило й охолоджувало його запал. Як він тоді дивитиметься їй в очі?

Бачились вони, на превеликий жаль Адама, дуже рідко (в обох було чимало роботи). Але коли зустрічалися десь у коридорах, бібліотеці станції чи на летючках, нарадах, Єва першою починала розмову.

– Ну як здоров’я, Адаме?
– питала привітно й чомусь рожевіла (а може, то йому лиш так здавалося?).

– На жаль, - розводив він руками, - на хворобу мені більше не щастить, хоч як не стараюся захворіти.

– Чому це “на жаль”?
– дивувалася, і її дзвінкий голос був непідробно щирим.
– Хіба хвороба - то щастя?

“Для мене так”, - хотілося сказати, але Адам переводив усе на жарт.

– Не хворіючи, я не можу стати вашим пацієнтом, а отже, й бачити вас частіше.

– А ви... постарайтесь, - і в очах її спалахували дивні для нього вогники.
– Пацієнтів у мене зараз небагато, так що для вас місце знайдеться.

– І радий би захворіти, так не щастить, - розводив Адам руками.
– Вчені ліквідували майже всі хвороби, спробуй тепер захворіти.
– І не зводив з неї захопленого погляду.
– Та й ви мене так вилікували на Памірі, що звідтоді я безнадійно здоровий.

Вона лиш руками сплеснула.

– А знаєте, Адаме, після вас мені більше не щастило на справжніх хворих, і я подалася в психологи. Закінчила аспірантуру й ось лікую тут... Тільки не тіла - душі, вам не потрібна моя допомога?

– Ну що ви, - сміявся Адам.
– Щодо душі, то в мене все в нормі.

Це була кричуща неправда, адже Єва подобалась йому, і в душі Адама було тривожне сум’яття. Але хіба він міг про те сказати? Хіба у нього вистачило б сили духу і волі? І нічого тут не вдієш, таким він уже вдався. А може, так складалися обставини - хто знає. Його прадід-коваль завжди казав: кожен сам коваль свого щастя. Виходить, Адам не зумів викувати власного щастя, то чого ж тепер на обставини нарікати?

Після тієї розмови з Євою він довго збирався з духом і, зрештою, вирішив сказати їй усе-все. І сам тоді вірив у це... Вони довго не бачились, бо Єва полетіла на Землю у службових справах і затримувалася там. А коли вона повернулась, його вже не було на Місяці - Рада з питань геології перевела на Марс, в Інститут геології. Адам полетів на Марс із транспортно-пасажирською ракетою, так і не попрощавшися з нею. Спершу сумував за Євою, та згодом, за плином часу й роботою, заспокоївся і більше не згадував про свого лікаря. Тільки ні-ні - та й бриніла в його душі пісня: “Ой у вишневому садочку!..”

6

Та через рік Єва - як негадана радісна зустріч, на яку Адам уже й не сподівався, - раптом з’явилася на Марсі. Та не де-небудь, а в Інституті геології.

Вийшов він з лабораторії, крокує коридором, а навстріч у білому халатику, лукаво і мило посміхаючись, йде вона, Єва.

– Ну як здоров’я, Адаме?
– запитала так, ніби вони й не розлучалися,

ніби й не бачились більше року.
– Я рада, що зустріла свого першого пацієнта, як завжди, в доброму здоров’ї.

Адам віддячив їй тим же:

– А я радий, що бачу свого першого лікаря, як завжди, веселим, гарним і милим... Яким вітром до нас?

– Не вітром, а наказом начальства, - посміхалася вона привітно і щебетала, як і перше, дзвінко, швидко, мелодійно (більше ні в кого із жінок не чув він такого гарного голосу).
– Розумієте, Адаме, тільки-но я подумала: куди б оце гайнути, бо на Місяці вже набридло сидіти, аж тут наказ - на Марс, в Інститут геології головним психологом. І я, пам’ятаючи, що десь на Марсі трудиться мій перший пацієнт, не вагаючись, сіла в ракету, 75 мільйонів кілометрів - і я вже тут, на Червоній планеті.

– З чим вас і вітаю.

– Мерсі. Правда, Марс удвічі менший за Землю, але я особа не вибаглива і для моїх скромних діянь Червона планета цілком підходить.
– Вона блискала білими зубами, а в очах було стільки іскристого тепла, що Адамові, як ніколи, було затишно й хороше стояти поруч із Євою, дивитися в її теплі очї, слухати миле щебетання.

– Хоча, коли ми підлітали до Марса і я зиркнула на оглядовий екран, то спершу аж засмутилася.

– Чому?

– А тому, що побачила на екрані каламутний червонуватий диск, і так мені в ту мить захотілося назад, додому, на рідну голубу Землю! З якимось відчуттям страху, чи що, вдивлялась я у той нечіткий червоний диск планети. Хмари пилу геть закутували Марс, і вигляд у планети був далеко не гостинним. А взагалі, я рада, що побуваю і на Марсі. Стільки вражень, буде що розповідати на старості.

Йому було дивно чути в Євиних устах слово “старість”, адже це поняття аж ніяк її не стосувалося.

– Жаль, - вихопилося в нього. Адамові хотілося довше побути з нею, і він запросив лікарку на “маленьку екскурсію на дах містечка”, додавши: - В честь вашого прибуття на Марс.

– Страх, як люблю екскурсії по дахах, та ще з симпатичними чоловіками!
– вигукнула Єва насмішкувато, але Адамові було приємно, що його відносять до рангу “симпатичних чоловіків”.

Весело перемовляючись, як давні друзі, вони зайшли до кабіни швидкісного ліфта і піднялися на дах гігантського прозорого купола, що накривав усе містечко, герметично ізолюючи його від жахливої атмосфери Червоної планети. Під прозорим ковпаком оглядового майданчика, що здіймався над дахом, не стріли ні душі (а втім, старожили тут майже не бували, звикли, а товпилися на майданчику в основному приїжджі, новачки, але того дня і їх щось не видно було), і в Адама майнула смілива думка: зізнатися Єві... Ну, якщо не в коханні, то хоча б сказати їй... яка вона незвичайна, чарівна і скільки негаданих радощів принесла йому. Від тієї думки Адам розхвилювався, наче перед важливим іспитом у житті. Єва, певно, відчула це, бо пильно глянула на нього і зненацька запитала:

– Що з вами, Адаме? Ви ніби змінилися.

– Н-нічого, - Адам збагнув, що червоніє (за ту схильність до червоніння у розмові з жінками він себе ненавидів і старався поменше встрявати з ними в розмови.
– Зовсім нічого... Просто вам здалося.

– Гм!..
– мружачись, Єва насмішкувато дивилась на нього.
– Ви щось задумали, Адаме, і ніяк не зважитесь. Принаймні у мене таке враження. Зважте, я все ж таки психолог і передчутті мене ще ніколи не підводили.

– Може, ви й чужі думки вмієте читати? Вона зітхнула.