Приречені на щастя.

Чемерис Валентин Лукич

– Вони вже її змусили, Адаме, змусили!
– перебила Єва, неймовірно зрадівши.

– Тоді, очевидно, зникне проблема часу й простору. Будь-які найвіддаленіші світи стануть нам близькими, і наші кораблі сягатимуть різних куточків Всесвіту. Навіть за мільярди і мільярди світлових років! Навіть на сам Кордон Метагалактики і ще далі! Ось тоді з’являться кораблі в тисячі, а можливо, і в сотні тисяч разів потужніші за “Геліос”. Та й сам “Геліос” здаватиметься застарілою транспортною шлюпкою порівняно з кораблями майбутнього! Але поки що...

Так

Адам говорив уголос, аби втішити Єву, а сам думав: для того, щоб створити щось потужніше за “Геліос” не в тисячі, а лише в десятки разів або, наприклад, відкрити згадувані частинки з колосальною кількістю енергії, потрібно багато часу. І навряд щоб це могло статися за ті сім років, протягом яких вони летіли сюди. Ідея “Геліоса” - корабля, здатного розвивати швидкість, рівну половині швидкості світла, - виношувалася у вчених головах близько півстоліття. Ні, принципово нове за сім років на Землі не з’явиться. Тим більше, що Земля на найближчі двадцять літ запланувала будувати лайнери тільки тієї серії, первістком якої став “Геліос”.

Отже, як не міркуй, як не утішай себе, а земляни - і то в кращому разі!
– з’являться тут не раніше, як через чотирнадцять років. І то за умови, що Землі ніщо не перешкодить послати сюди рятувальний лайнер.

Та розчаровувати Єву не хотілося. І Адам, дивлячись ночами на сузір’я Кассіопеї, говорив:

– О, так, земляни обов’язково вже створили щось принципово нове. Для цього вони мають усі підстави і можливості.

– Авжеж, створили!
– підхоплювала Єва з такою упевненістю і вірою, що Адамові іноді починало здаватися: так, земляни й справді оволоділи вже гравітаційним вакуумом, і його частинки, долаючи час та простір, несуть сюди новий чудо-корабель, швидкий, як сама людська думка...

11

Після таких розмов Єва ходила збуджена, сяюча, без угаву щось гомоніла і навіть поривалася співати. Лягаючи спати на своєму кам’яному лежаку, була впевнена, що замалим не завтра прилетять сюди земляни на якомусь фантастичному зорельоті, що здатний здолати відстань до сузір’я Центавра мало чи не за кілька діб.

У такі щасливі ночі чекання, ночі, сповнені райдужних сподіванок, їй завжди снився Руслан.

– О-ох, Адаме-е!..
– мрійливо говорила Єва, і в її очах з’являлися не зрозумілі йому вогники.
– Снився мені Руслан. Шкода, що сни не кольорові.

– Кольорові сни сняться лише видатним людям. Це ти, як психолог, мусиш знати.

– Ти не вважаєш мене за видатну особу?
– Єва насмішкувато дивилась на Адама.

– Ти одна з найвидатніших жінок, яку я будь-коли зустрічав!

– Ну, приміром, жінок, як я здогадуюсь, ти зустрічав на своєму шляху не так і багато. Так що порівнювати мене тобі особливо ні з ким. Але жінкою я колись була. І була там, - махала вона у небо, на сузір’я Кассіопеї, - на Землі. А зараз ні се ні те... Не жінка,

а біологічний організм, який бореться за існування. А ось Руслан ще іноді сниться... Навіть на руках мене у снах носить.

– Я заздрю тобі світлою заздрістю, - спокійно одказував Адам.
– Заздрю, бо мені жодна жінка чомусь не сниться і не носить мене на руках. Страх, як люблю, коли жінки на руках носять. Тоді відчуваєш себе, - на м’яко окреслених, ледь підпухлих губах з’явилася весела усмішка, - справжнім мужчиною.

Єва теж посміхалася, але скупо.

– Мабуть, тому ти й не одружився?

– Звичайно. Бо ж яка жінка погодиться носити свого дорогого чоловіка на руках.

Єва жила минулим і снами. Не раз дивувалася:

– Невже тобі нічого не сниться?

– Та-а, майже нічого, - Адам злегка червонів і уникав її погляду.
– Із твоїми снами мої не йдуть ні в яке порівняння.

Але то була неправда. Сни йому снилися. І завжди снилася вона.

Вона приходила у його сни. Тиха, лагідна, ніжна.

І все щось щебетала, щебетала...

А може, то приходила не Єва, а його мрія? Мрія про особисте щастя, ласку і про те, що чоловікам дарують тільки жінки і без чого чоловікові аж ніяк не прожити на білому світі!

А може, то приходила не абстрактна мрія про чоловіче щастя, а конкретна, вона - Єва. І все ж Адам був радий, що вона приходила у його сни - щебетлива, в’юнка, енергійна, життєрадісна, елегантна і гарна, весела і завжди недосяжна.

Завжди, завжди недосяжна...

Коли Руслан відкрив планету в системі зірки А, планету, яку він назвав Леонією, і був на вершині своєї слави, Єва якось запитала Адама:

– А коли ти відкриєш свою планету?

“Планету я вже відкрив, - хотілося йому відповісти, - тільки планету мою перехопив інший, щасливіший”.

Це було в кают-компанії за вечірнім чаєм, де зібралися всі вільні од вахт астронавти. Єва мружила гарні очі і дивилася на Адама так, що він губився під її поглядом.

– Я не планетолог і не радіоастроном, - сказав він тоді не те, що думав.
– У мої обов’язки входить на відкритих іншими планетах відкривати нові мінерали.

Озвався Командир:

– І все ж кожен із нас мусить хоч раз у житті відкрити свою - тільки свою!
– планету.

Адам тоді вдався до рятівного гумору.

– Беру на себе підвищене зобов’язання з першого числа відкрити аж дві нові планети!

Веселе слово любили і цінували на “Геліосі”. А Адамові було сумно.

“Мало відкрити планету, - думав він, - треба, щоб тобі ще й пощастило. А я - невезучий...”

– Про що це ти так замріявся, аж сам до себе посміхаєшся?
– зненацька порушив його думки її різкий (і відколи він у неї став таким різким?) голос.

І Адам, наче застуканий на гарячому, пробурмотів щось невиразне: мовляв, уявляв, як колись земляни обживуть цю чудову планету, і яке тут буде прекрасне життя, і що для багатьох землян з часом Леонія стане такою ж рідною, як для них Земля.