Приречені на щастя.
Шрифт:
– А втім, ми товариші по нещастю, - мовив він уголос, - тому й будемо жити отут, як двоє спільників по нещастю.
Єва нічого не відповіла.
Зненацька до печери залетіла маленька вертлява птаха і зависла на вході, швидко-швидко тріпочучи крильцями, ніби кажучи: “Ой, куди я потрапила?..”
– Зайнято!
– буркнув Адам не досить ввічливо, і птаха, зробивши крутий віраж, миттю вилетіла з печери.
Єва сиділа зсутулившись, поклавши руки на коліна, і спідлоба дивилася на Адама, але, зайнята своїми думками, не бачила його. Зрештою, вона важко зітхнула і хрипло запитала:
– Оце і все?
– Входини відсвяткуємо трохи пізніше.
– А ти не міг знайти печеру, якщо вже без відеотелефону, телевізора, без гарячої й холодної води, то хоча б із двома спальнями?
– невідь-чому різко запитала Єва.
– Я все ж таки... заміжня жінка. А втім, - махнула рукою, - тепер уже вдова. У 27 літ, - схлипнула, і з її очей готові були политися сльози. Боячись тих сліз, Адам заговорив сквапно:
– Я докладу всіх зусиль, аби знайти трикімнатну або хоча б двокімнатну печеру. А поки що доведеться тіснитися у цій. Можливо, з часом я придумаю щось схоже на ширму.
– Якщо довго збираєшся тут жити, то придумуй.
І знову мовчання, знову обоє не знали, про що говорити і як триматися. У Єви був такий вигляд, наче її щойно запросили взяти участь у якійсь грі, а що ця гра серйозна, не застерегли. І вона тепер не може збагнути: що це - дитяча гра чи жорстока необхідність?
У печеру долітав шум прибою.
Десь кигикали чайки.
– І ти збираєшся тут жити аж чотирнадцять літ?;
– Чому б і ні?
– безтурботно озвався Адам (о, як, нелегко ховати свої справжні почуття за вдаваною безтурботністю!).
– Район, як кажуть, курортний. Поруч море, пляж. Повітря свіже. Тиша. Сусіди нам не; заважатимуть, бо їх взагалі не існує. Правда, доведеться спати на кам’яних лежаках, але тверда постіль тільки загартовує. Принаймні нас ніхто не звинуватить у м’якотілості. А посередині печери, в отій-он ямці, розпалимо домашнє вогнище, біля якого і будемо збиратися вечорами. Для мудрих бесід про світові проблеми.
Єва обвела зажуреним поглядом печеру і зітхнула.
– Мій Руслан захоплювався альпінізмом, - сказала по хвилі.
– Це я ще якось терпіла, хоча не бачила ніякого сенсу, навіть здорового глузду в тому, що людина мусить дертися цілий день на прямовисну стіну над багатокілометровим урвищем. Але коли він почав захоплюватись ще й спелеологією, я повстала. Печер я органічно не могла терпіти. Я сказала: або я, або печери... Руслан вибрав мене. Й ось... мушу жити в печері. Та ще разом із чужим чоловіком.
– Не хвилюйся, я спробую стати свійським.
– Повірю на слово.
– А щодо печери, то... На Землі людство теж починало з печер - і нічого. Виросло. Навіть “Геліос” збудувало й до сузір’я Центавра дісталося.
– Ти забуваєш, що людство на Землі не складалося з двох індивідуумів, які опинилися біля розбитого корита.
– Двоє теж люди.
– Мені здається, що ти, ставши дорослим, так і забув розлучитися із своїм дитинством. Хоча... можливо, це й добре.
Єва лягла на свій кам’яний виступ, простягла руки, поклала на них голову (волосся сипонуло вниз) і тієї ж миті заснула. Очевидно, далося взнаки нервове перенапруження. Але й уві сні вона, напевне, плакала, бо іноді плечі її здригалися і жінка жалісливо схлипувала.
Адам поморщився, зітхнув і, звісивши голову, сидів так, задумавшись. Невдовзі й він заснув сидячи, і на віллі “Кам’яні пенати” запанувала тиша. Тільки чути було приглушений шум прибою, та десь жалісливо кричали чайки, та час од часу реготав мартин.
Уах-ах-ах-ах-ха-ха!!!
– І тобі ще... смішно?
– пробурмотіла вві сні Єва, адресуючи свій докір Адаму, і знову затихла.
Уах, ха-ах-ах-ах-ха-ха!..
– зареготав біля самої печери мартин.
Адам зненацька пирхнув, плечі його затряслися, і він залився тихеньким (у порівнянні з мартиновим) смішком: ха-ха-ха-а!..
Адам лежав на сліпучо-білому прибережному піску ногами до моря і мрійливо мружився до сонця. Буцімто йому, нарешті, дали відпустку і попереду в нього аж цілий місяць лінивої та ситої бездіяльності. Краса!..
Море з тихим шерхотом накочувалося на берег, лизало йому п’яти, підошви ніг, він сміявся, відбрикувався од нього, а воно знову накочувалось.
Але тут зненацька щось слизьке, холодне і бридке лизнуло Адама в п’яту й прилипло до ноги. Він гидливо дриґнув ногою, крикнув і... прокинувся.
Море й справді лизало йому п’яти.
І не де-небудь, а в печері.
“То я досі ще не проснувся, - подумав Адам, прислухаючись до ревиська вітру та гуркоту прибою, що долинали знадвору.
Шторм на морі?
Він зіскочив з лежака і навіть охнути не встиг, як опинився по пояс у воді.
– Єво! Нас, здається, заливає!!!
Крикнувши це, Адам прудко видряпався назад, на свій лежак, який уже зникав під водою.
– Нас заливає без “здається”!
– верескнула з протилежного боку Єва.
– Я вже по пояс у воді... Твоя вілла “Кам’яні пенати” невдовзі опиниться на дні.
Адам кинувся у чорний вир, що клекотів у печері, й поплив до Єви. Вона стояла на своєму виступі по пояс у воді. Адам вибрався на нього і став поруч, не знаючи, що робити далі. Обоє були мокрі й тремтіли від пронизливого холоду. До всього ж у печері стояла суцільна пітьма й годі було збагнути, з якого боку вихід. Оце тобі вілла! Оце “Кам’яні пенати”!
– Чого ти стоїш і трусишся?
– накинулась на нього Єва.
– Та придумай же хоч що-небудь. Мені вже вода до грудей дістає. Це ти таку печеру вибрав, ти! На зло мені, так?
– Хіба ж я знав, що її заливає водою?
– цокаючи зубами, виправдовувався Адам.
– Я ж раніше ні на цій планеті, ні в цій печері не жив.
Зібравшись із духом, Адам шубовснув у воду, кудись поплив - його не було хвилин з десять. Та ось він повернувся і став біля Єви на лежаку. Вода вже діставала їм до пліч.
– Отвір у печері залило, вода каламутна, до того ж темна - нічого не можу побачити. Навіть не второпаю, з якого боку отвір.
– Що трапилося з морем? Чому нас заливає?