Приречені на щастя.

Чемерис Валентин Лукич

– Ну, чому ж, - запротестував Адам.
– Там є і цінні думки.

– Ах, мерсі, як казали мої далекі предки!
– І вона зробила перед ним реверанс, війнувши розпатланим волоссям.
– Виявляється, ти читав мою потрясаючу по наївності дисертацію?

– Єво...

– Що - Єво? Ти не віриш, що лікар і психолог “Геліоса” Єва Булат-Бек може бути такою?.. Я була спокійна доти, доки все йшло добре, доки був надійний корабель і надійний колектив. Відносно, звичайно, спокійна. І навіть могла боротися... ще боротися із своїм чорним настроєм, із ностальгією. Могла, адже поруч був надійний командир, який за тебе приймав

рішення в особливо небезпечних чи й критичних ситуаціях. Та ще й чоловік із залізними нервами був поруч. А тепер, зараз... Ет! Чи не все одно?
– махнула вона рукою.
– Кому зараз потрібна моя сповідь? І чого вона варта на безлюдній планеті, бодай і схожій на рідну Землю? Я більше не лікар і не психолог. Я просто невдаха-жінка, котра опинилася біля розбитого корита, як одна героїня, не пригадую із якої казки. Все! Прощай, Адаме, нещасливий мій супутнику!

– Єво, послухай!

– Коли б я була хоч трохи велемовнішою, то сказала б, що попутний сонячний вітер більше не дме у мої космічні вітрила. І, до речі, в твої, Адаме, також.

– Єво!..

– Помовч! Я не хочу більше жити. Я - мрець!

– Тобі треба проявити силу волі і...

– І ти мрець, Адаме. Не сьогодні, так завтра мене не стане. І тебе теж. Й ніхто не знатиме на Землі, що ми з тобою волею випадку пережили загибель “Геліоса” на кілька днів. Для Землі ми вже мертві.

Насупившись, Адам сердито буркнув:

– Причешися.

– Що-о?!
– Вражена його словами, Єва намагалася зазирнути Адамові в очі - чи серйозна його порада?
– але він уникав її погляду.

– Що ти мені порадив, дорогий геологу, історику, археологу... ще скільки там у тебе фахів?

– Кажу, причешися!
– Адам переступав з ноги на ногу і все ще не дивився на неї.
– Ти все ж таки жінка. До того ж приваблива. Отож і залишайся такою.

– Ах, спасибі за комплімент! Мерсі! Як я колись любила компліменти!.. Тому навіть згодна причесатися, щоб своїм розпатланим виглядом не псувати останні години твого життя. Але чим? П’ятірнею?.. Будь ласка. Ти задоволений? Може, ще на бал мене запросиш? На уїкенд? Ах, як я люблю уїкенди! Тільки подбай, щоб у них був хепі енд - щасливий кінець. Я дуже люблю щасливі кінці. Навіть у художній літературі... Але ти так і не сказав, чи задоволений тим, що я розчесалася п’ятірнею?

– Трохи.

Єва хотіла сказати ще щось ущипливе, шпигнути його, але сльози знову навернулись їй на очі, і вона кволо попрохала:

– Може, хоч ти здогадуєшся, що все-таки сталося на орбіті цієї планети, коли нас висадила тут ракета, а сама повернулася до “Геліоса”? Вона мала нас забрати під кінець дня, але не забрала. Що там стряслося? Проклята планета!

– Планета тут ні до чого.

– Тоді чому у її небі зник “Геліос”?

– Я цього не знаю.
– І Адам знизав плечима.
– Очевидно, просто... нещасливий випадок. Або якісь невідомі нам космічні сили втрутились.

– Зіткнення матерії з антиматерією?
– доскіпувалась вона.
– Космічного тіла з антисвіту з нашим кораблем?

– Не думаю.

– Тоді - що? Що стало причиною загибелі надпотужного і добре захищеного корабля? Адже “Геліос” мав подвійну систему захисту. Запас живучості у нього був на три кораблі. То що могло трапитись із таким суперлайнером, як наш “Геліос”?

– Не знаю.

– Міг зіпсуватися головний Комп’ютер?

– Вибач, але це наївне запитання, Єво.

– А якщо із ладу вийшов блок контролю?

– Такого теж не могло бути. Блок контролю повністю автономний і Комп’ютеру не підкоряється, це один із найнадійніших блоків корабля, і сам він із ладу не міг вийти.

– А якщо його вивів із ладу... ну, хоча б Комп’ютер?

– Бунт машин?.. Гм! Такого не могло бути.

– Ну а раптом?

– Якщо раптом, то... То одна із суперечливих команд Комп’ютера, дефектна команда надпотужному енергоблоку могла привести до біди. Система добування енергії прямо із Космосу для руху головних ходових двигунів у певних ситуаціях стає небезпечною, вона межує навіть з анігіляцією. Але я ще раз повторюю: блок контролю ні за яких умов не міг пропустити дефектну чи, тим більше, ворожу команду Комп’ютера, якби раптом електронний мозок постав проти людей.

– А були випадки, що Комп’ютери, ну... повставали проти людей?

– На жаль, були. З трагічними наслідками. Але було змінено і деякі вузли в Комп’ютерах і поставлено нові блоки контролю - абсолютно надійні. Для гарантії поставлено також і блоки логічної перевірки всіх команд Комп’ютера... Ні, - додав по хвилі Адам, - тут щось інше сталося. А що - не знаю.

Чотири години після катастрофи “Геліоса”

Єва лежала, уткнувшись лицем у молоду траву.

По її розметаному на траві волоссі стрибали голубі коники, яких тут було повно. Плечі більше не здригалися, вона затихла, ніби заснула. Адам обережно сів біля неї на траву. Розглядав голубих коників чужої планети, пригадуючи, де він їх раніше бачив. Та пригадати не міг, бо думки були зайняті іншим. Його губи зрідка ворушилися, наче він подумки щось важливе підраховував.

Зірка А, що виконувала тут роль місцевого сонця, разом із своїм малим супутником зіркою Б, спускалася до далеких зубчатих гір на заході. Дув морський бриз (море було поруч, унизу, в бухті - чути було, як галасували чайки), на чужій планеті стояла первісна тиша, і що вона у собі таїла - спробуй розберися.

Лунко сюрчали у молодій траві голубі коники.

– Згадав!
– сказав Адам сам собі.
– Такі гарні коники я зустрічав у своєму рідному краї, в Придніпров’ї. Ми їх називали голубими кобилками. Вони потрапляли на очі так рідко, що, коли їх побачиш, аж стрибаєш з радощів, - далі говорив Адам, дивлячись Єві в потилицю.
– Моя бабуся казала, що голуба кобилка приносить щастя. А тут їх...

Єва рвучко звелася і сіла, різким рухом голови відкинувши волосся з почервонілих, набряклих очей.

– Їх я оплакала, - сказала мимо нього, у простір.
– А хто нас оплаче на безлюдній планеті? А втім, плач не плач, а ми вже нікому не потрібні.

І дивилася на безмежну широчінь голубого моря, але, певно, його не бачила, бо в її очах стояв сивий туман.

– Така молода і вже збираєшся помирати? Чи не рано?

Вона мигцем глянула на нього, із злістю запитала:

– А ти - жити?

І знову відвела погляд на море.

– Іншого виходу в нас немає, - рішуче сказав Адам, як про щось обдумане-зважене.
– Хто живий, той мусить думати про живе. Та й коники, голубі кобилки, тут сюрчать на щастя.