Приречені на щастя.
Шрифт:
Ось вода забурлила, і крізь туман, що застилав очі, Єва побачила величезний чорний дзьоб, непорушно застиглі, наче скляні, очі... Спрут надимався, як мішок, збільшувався (розміром він уже був майже таким, як вона) і тягнув її на глибоке. Вона почала втрачати під ногами дно. Сили вже полишали її, і Єва збагнула, що зможе протриматись не більше хвилини.
І їй захотілося побачити Адама.
Хоч один-єдиний раз.
Згадалося, як місяців два тому вона сама кинулась у море, щоб покінчити з собою. Так, тоді Єва багла смерті. А дам врятував її. А нині, як спрут тягнув її на дно, коли смерть заглянула в очі, Єві захотілося жити.
Зібравши останні сили, закричала що було духу:
– Ада-а-ме-е!!!
І побачила чорний косинець, що мигнув біля неї. Тієї ж миті занурилась у воду з головою, але від чийогось поштовху знизу вискочила на поверхню. Широко розкритим ротом хапнула повітря. А чорний плавець носився біля неї по колу, чулися удари: один, другий, третій... І враз легше стало дихати. Єва збагнула, що з грудей її нарешті відпали сіро-зелені шупальці. Невже врятована?...
Але вже не було сили утриматись на поверхні, і вона, ковтаючи воду, почала повільно занурюватися, не відчуваючи, що це кінець. А вода така м’яка, ніжна, як постіль...
Нараз хтось різко штовхнув Єву у спину, і вена мовби пробудилася зі сну. Рятівний поштовх підкинув її на метр уперед.
До берега!..
А поштовхи продовжувалися. Зрештою, Єва, пропливши ще кілька метрів, відчула під ногами дно і ледве стала на нього затерплими ногами. Це вже було спасіння.
І тут вона побачила дельфіна.
Він проплив понад берегом, вистрибнув із води, свиснув, як здалося Єві, привітно й весело: “Тепер не пропадеш!..” І зник під водою.
Хитаючись, вона вийшла на прибережний пісок і Епала. Світ завертівся перед нею, бухта попливла швидко-швидко, але коли хвилі лизнули їй п’яти, Єва з жахом подумала, що спрут може стягнути її назад у море... І вона поповзла подалі від води, бурмочучи: “Не дістанеш... Тепер уже не дістанеш...”
Туманіло в очах, на губах виступила кривава піна, а Єва все повзла і повзла. Потім голова впала на руки, і вона втратила свідомість...
Спрут виявився не таким уже й бридким та страшним, як при першому знайомстві, коли він хотів затягнути її у воду.
“Чому ти злякалась, двонога істото?
– грайливо водив він перед нею своїми витонченими щупальцями.
– Я ж лише хотів познайомитись із тобою”.
“Для цього треба було мене тягти у воду?” - сердито одказала Єва.
“Хто тебе тягнув?
– вкрай здивувався спрут.
– Я лише обняв ніжно-ніжно і ввічливо запрошував. Але ти, на жаль, не зрозуміла мене. Ось тоді я вирішив показати тебе нашим”.
“Кому це - “нашим”?”
“Спрутам. Адже вони ще ніколи не бачили такої істоти, як ти, - з двома щупальцями”.
“У мене не щупальці, а руки, - обурилася Єва.
– Я людина!”
“Наші премудрі спрути...” - почав було він. Та Єва перебила його:
“Ви що, розумні істоти?”
“Так, на дні моря найрозумніші - спрути. І я дуже хотів, щоб ти побувала у нас в гостях”.
“Але ж я могла втопитися!”
“Як це - втопитися?” - не збагнув спрут.
“Ну... загинути від води”.
“Ти дивна істота, і мова твоя теж дивна. Як це можна загинути у воді?
– страшенно здивувався елегантний спрут.
– Вода - єдине середовище, у якому може існувати життя. А поза водою - смерть. Загибель розуму і життя”.
“Для нас вода небезпечна, бо наше життя розвивається у кисневому середовищі. У повітряному морі”.
“Коли я скажу про це премудрим спрутам, вони реготатимуться цілих три дні і три ночі!..”
І ввічливий спрут так зареготав, що Єва враз опам’яталась.
– Де я?..
– злякано запитала вона.
Звела голову, відчуваючи тупий біль у всьому тілі, - вона лежала у печері, на кам’яній постелі, а над нею схилився Адам.
– Як гадаєш, може бути розум у спрутів?
– Цілком можливо. За певних умов розум може розвинутися і в воді, на дні морів та океанів. А що?
– Приснилось мені чи примарилось, що в цьому морі живуть розумні спрути. Один із них і хотів зі мною “познайомитись”.
– Ти вся у кривавих смугах. Як тобі вдалося врятуватися?
– Дельфін виручив.
– Єва вмовкла. По хвилі озвалася знову: - Я тебе гукала...
– Я був у Мідних горах, - винувато сказав він.
– Але більше я тебе не залишу саму.
– В останню мить... Тобто коли мені здалося, що це моя остання мить, мені захотілося побачити тебе.
– Адам ворухнувся, і Єва злякано попросила: - Не відходь од мене. Я хочу, щоб ти завжди був зі мною.
– Твоє бажання легко виконати, адже, крім мене, на планеті більше нікого немає.
– Ти знову кепкуєш, а я серйозно. Я боюся залишатися одна...
І зробила рух, щоб звестися.
– Лежи, лежи, - попередив він.
– Тобі не можна рухатись.
– Пити, - попросила Єва, й Адам, діставши черепашку, напоїв свою супутницю.
– Як добре, що я вдома. Чуєш, уже печеру домом називаю. До всього людина звикає... А ти де був?
– Я на бірюзу наткнувся, тому й забарився. За другим хребтом, на дні потоку. Бірюза - мов намальована. Голуба-голуба, як весняне небо.
– Адам дістав із кишені жменю яскравих бусинок, і в Євиних очах заголубіло.
– Це тобі на намисто.
– Ой!
– тільки й мовила вона у захваті. А по хвилі: - Що ти ще бачив у горах?
– Познайомився з удавом. Дуже милий удав. І такий цікавий! Витріщився на мене, як на диво, а коли я ворухнувся, то він як підстрибнув. Метрів на два. У траву впав - і тільки його бачили.
– Тобі повезло, а ось мені...
– І вона сумно зітхнула.
Єва лежала перед Адамом напівоголеною і тому почувалася ніяково. З тим почуттям соромливості вона й заснула. І знову їй приснився елегантний спрут. Він обмацував її витонченими щупальцями і голосом Адама наказував: “Лежи, лежи, у тебе жар. І рани горять...” Потім раптом сказав, що хоче взяти у неї інтерв’ю.