Приречені на щастя.
Шрифт:
– Хто тобі сказав, що я згораю від нетерплячки швидше познайомитись з леонійськими вулканами?
– Єва запитала це з посмішкою, й Адамові її поведінка сподобалась.
– Про мене... аби мене вулкан не зачепив, а я його і пальцем не торкну.
На якусь мить гул стих (вони обоє вмовкли, сторожко прислухаючись), а тоді раптом почувся приглушений відстанню вибух.
– Точно! Вулкан!
– підсумував Адам, і його наче вітром здуло з печери.
Слідом за ним вибігла і Єва.
Ніч була чорна, вітряна, повна блискавок, що там і тут краяли небо. Але вітер був гарячий, на дощ не клалося. Та й грому не було чути. А на півночі, де Великі Рівнини кінчалися зубчастими горами, на півнеба вставала червона заграва. Час од часу долинав гул, чулися струси, і тоді земля глухо дрижала.
– Почалося виверження вулкана! Буде на що подивитися.
Єва зітхнула.
– Я не розумію, чого ти радієш?
– Вона щулилась від неприємної ночі, від тоскного завивання вітру, від німих блискавок, від червоної заграви, що висвітлювала півнеба.
– На Землі я лише раз спостерігав виверження. Це було на Курилах. Та й то з літака. Проте видовисько, скажу тобі, було з тих, що на все життя запам’ятовуються.
Єва тремтіла. Позад неї нуртувало море Спасіння, і його бризки долітали аж сюди, на майданчик. А попереду в чорній пітьмі, що наче кров’ю була облита на десятки й сотні кілометрів, вставало щось загрозливо-незбагненне.
Гул наростав-наростав, збільшувався, грізнішав і зрештою закінчився вибухом - ніби гахнула всегігантська гармата.
Єва кинулась до Адама.
– Боюсь, Адаме, я боюся!.. Ніч чорна, заграва червона. Чимось недобрим віє од вулкана.
Він погладив її по тремтячому плечу і подумки подякував вулканові (якби не він, Єва навряд чи дозволила б дати себе погладити).
– Це ж лише проснувся вулкан.
– Послухай, а чому ти мене... гладиш?
– раптом насторожено запитала Єва.
– Ти ж боїшся, - знітився Адам.
– А хто тобі сказав, що я боюся?
– Мені так... здалося, - пробурмотів він винувато.
Єва помовчала і зненацька попросила:
– Я передумала. Гладь мене й далі, бо я таки й справді боюся.
– Єва засміялась і несподівано притулилась до нього.
Адам аж задихнувся від теплої хвилі, що з ніг до голови огорнула його, і в тій хвилі млосно защеміло серце.
Пролунав третій вибух, ще гучніший за перші два, і далеко в горах у небо метнулась така яскрава, криваво-червона заграва, що вони обоє на якусь секунду заплющили очі. А коли розплющили, то побачили, як у червоному полум’ї злітали в небо якісь чорні предмети.
– Почалося основне виверження, - прокоментував Адам, насолоджуючись теплом Євиного тіла.
– Зараз ідуть викидки рідкої лави - магми. А темні предмети, що злітають угору, та багатотонні глиби каміння. Це ж здорово, Єво! Перше виверження вулкана, відколи ми живемо на цій планеті.
– Я не проти, щоб це виверження було й останнім. І взагалі...
– Єва підвела голову, і він близько-близько побачив її очі, в яких танцювали червоні відблиски розжареної магми.
– І взагалі, - насмішкувато повторила вона, - чого це ти до мене притулився? Ще, чого доброго, й обніматися почнеш?
– Ну що ти, Єво!
– Адам поспішно відійшов убік. Постояв ще трохи і, пробурмотівши: “Яка хвилююча ніч!”, зайшов до печери.
Єва лягла на своє місце, а він - на своє, заклавши руки за голову.
– А чому проснувся вулкан?
– по хвилі озвалася Єва.
– Цього взагалі ніхто не знає. Вулкани сплять іноді тисячоліттями, а тоді раптово прокидаються і починається... музика. Принаймні так завжди було на Землі.
– А нам він не загрожує?
– Звідси до нього кілометрів із двадцять, якщо не більше.
– Адам встав, підійшов до багаття, розворушив палицею жар, накидав паліччя і сказав, дивлячись у вогонь: - У дитинстві я мріяв стати вулканологом. Перечитав усе, що було написано про вогнеди-хаючі гори, й уявляв себе грізним приборкувачем вулканів. І хоч став геологом, але дитяча мрія ні-ні та й дає про себе знати. Хочеться заглянути вулканові в душу: що там?
Єва теж підійшла до вогню, сіла на камінь і, обхопивши коліна руками, поклала на них голову, повернувши лице до нього.
– І тебе в дитинстві тягло на такі жахи?
– запитала, показуючи поглядом на криваві відблиски, що танцювали на стіні печери.
– Знайшов про що мріяти!
– Тому, що кожен вулкан - це загадка. Неприступна таємниця. І разом з тим найтитанічніша з усіх титанічних сил Землі. А що відбувається у його надрах, того ніхто не знає. От я і мріяв стати вулканологом і відкрити його таємниці.
– Так зразу й усі?
– Ну, хоча б одну.
– Він помовчав.
– Одну-єдину, і це теж немало для людського життя.
Вони помовчали, прислухаючись до гулу, що долинав у печеру. Вулкан не затихав і на мить.
– Знаєш, про що я зараз подумала?
– запитала Єва.
– Коли б ти вивчився на вулканолога, а не на геолога, то ми б ніколи не зустрілися з тобою на Памірі. І тим більше, не сиділи б зараз у печері на Леонії.
Знадвору долинув вибух ще гучніший за попередні, і на протилежній від них стіні печери затанцювали криваво-червоні відблиски.
– То трудиться бог Вулкан, - і Адам пояснив їй, що слово “вулкан” прийшло до нас від стародавніх римлян, які вважали вулкани трубами печей, біля яких працює бог вогню і ковальського ремесла - Вулкан.
– У грецькій міфології, - продовжував Адам, - богові Вулкану відповідає бог Гефест. На відміну од інших богів Олімпу, Гефест ніколи не марнував час у гульках та пиятиках, як то робили інші боги. Він любив фізичну працю. Стародавні греки вірили, що майстерні Гефеста знаходяться у жерлах вогнедихаючих гір, а сам він живе у кратері гори Етна, що на острові Сіцілія. Коли починався гул, греки казали: то працює бог Гефест.
Та ось гул закінчився вибухом, і Єва тільки головою похитала.
– Невгамовний бог. Але краще б було, аби він... байдики бив і нічого не робив.
– Друге ім’я Гефеста - робітник, - з повагою відзначив Адам.
– Вслухайся, Єво, у боже ім’я - Робітник. Жоден бог жодної релігії не мав такого славетного імені - Робітник. А якщо сам бог не цурався праці, то нам і поготів треба трудитися. Я хочу на Леонії стати учнем Гефеста.
– Ковалем?
– Так. Але не тільки ковалем, а й металургом, У горах повно мідних руд, є олово. З них можна виплавити бронзу. А бронза - то життя.