Приречені на щастя.
Шрифт:
День був ранній, із-за Східних Мідних гір тільки-но виткнулось краєчком кармінове Сонце. Невгамовно галасувало птаство на Великих Рівнинах, та у річці, на плесі, час од часу якась риба била хвостом по воді.
“Мабуть, жерех мальків глушить”, - відзначив Адам, думаючи про своє.
Повагавшись востаннє, Адам рішуче заходився завантажувати піч, тобто кабичку, трохи більшу за ту, у якій колись по всіх українських селах бабусі варили борщі. На розпал наклав на дно паліччя, хмизу та березової кори, а тоді заходився насипати шар деревного вугілля. Згори посипав подрібнену мідь та олово. Після того знову - шар деревного вугілля, а далі мідь з оловом та з домішками флюсів. І так шар за шаром.
Лучком викрутив вогонь і роздмухав невелике багаття з березової кори, хмизу і сухого галуззя. Підпалив піч. Напружено чекав, що буде далі. Та кора досить швидко згоріла, а деревне вугілля не зайнялося. Плавильна піч не хотіла оживати.
На якусь мить Адам розгубився і стояв над кабичкою, не знаючи, що робити. Раптом здогадався, ляснувши себе по лобі: “А дуття! Немає ж кисню!..” І гайнув до річки. Виламав очеретину, розім’яв кавалок глини і виліпив на кінці очеретини глиняне сопло. Вставив трубку у верхній отвір печі й заходився щосили у неї дути. І чим дужче дув, тим сильніше гоготів у кабичці вогонь.
– І довго ти отак будеш дути?
– раптом пролунало позад нього, й Адам рвучко випростався.
– Ти весь червоний, а очі, здається, ось-ось із орбіт вилізуть.
– Спробувала б ти подути стільки.
– І спробую. Ану давай свою трубку.
– Не жіноче це діло - ливарне виробництво.
– Ніякого виробництва я поки що не бачу. А дути в очеретяну трубку, гадаю, зумію не гірше за тебе.
Вона опустилась навколішки біля печі, взяла в рбт край трубки і так подула, що в печі зануртував вогонь, а вгору шугнули іскри. По якомусь часі (вони змінювали одне одного біля трубки) зайнялося деревне вугілля і до печі вже було не просто підступитися - вона пашіла жаром.
– Горить!
– Адам ладен був затанцювати.
– Тепер треба лише створити відповідну температуру, і почнеться процес плавлення.
– А ти розізли мене, то я створю тобі будь-яку температуру!
– посміхалася Єва і, розчервоніла, весела, знову припадала губами до трубки й дула з азартом - і це приносило їй задоволення.
– Вважай, що піч роздмухала тобі я, - сказала Єва задоволено.
– І взагалі я навіть не уявляю, що б ти робив на цій планеті без мене?
– Я теж не уявляю, - зізнався Адам, не спускаючи із неї захопленого погляду - яка вона була гарна в ту мить: на щоках грає рум’янець, очі так і випромінюють тепло, і вся вона сонячна, приваблива, вабить до себе білозубою посмішкою. Такою Адам волів би бачити її завжди і ніколи б не стомлювався милуватися нею.
– Отже, - весело підсумувала Єва, - будемо вважати, що епоха бронзи на Леонії почалася не без допомоги жінки. А конкретно - мене. Я, так би мовити, надихала і тебе, і твою піч.
– Як казали твої предки: шерше ля фам. У всьому шукайте жінку, - і галантно розкланявся.
– Я тобі безмежно вдячний, Єво!
– Ах, на моєму місці так би вчинила кожна жінка, - скромно одказала вона, явно пародіюючи подібні висловлювання.
Можливо, читачі отут чекають якихось особливих розмов між героями, але їх, на жаль чи на щастя, не було. Просто Адам розмочив у воді глину, вим’яв її і зайнявся виготовленням ливарних форм. А форма в ливарництві - діло не просте. Як сказано в одній інструкції: “Форма - пристосування, куди виливають розплавлений метал, який зберігає після затвердіння обриси цього пристосування”. Отож, Адам і мав виготовити з глини оті пристосування.
Спершу він заходився видавлювати паличкою в глині вузьку і довгу смужку, що закінчувалася з одного боку гостряком, а з другого - тоненькою канавкою. Важко було впізнати у тій смужці майбутній ніж, але Адам запевняв, що ніж має вийти на славу.
Потім він виготовляв із глини форми для наконечників, стріл, шила і, головне, - для голки.
Коли з формами було покінчено, Адам, заглянувши в пашіючу жаром піч, вигукнув:
– Єво!
– Що?
– злякалась вона.
– Здається, мідь почала... плавитись!
– Адам обхопив Єву за плечі, закружляв з нею навколо кабички.
– Піч живе! Буде бронза, буде! Не без твоєї допомоги, Єво! Шерше ля фам. У всьому шукайте жінку!
– Послухай, товаришу по нещастю, - Адам дивився на Єву збуджено і весело.
– Мені щойно спало на думку... Одна з релігій, здається християнство, створила міф, що буцімто першими людьми на Землі були колись Адам і Єва.
– Ну й що?
– здивувалася Єва.
– А те, що від Адама і Єви, як свідчить той же міф, пішов на Землі рід людський.
– Ти хочеш сказати...
– вона чомусь почала червоніти, - що й на Леонії рід людський піде від Адама і Єви?
– А чому б і ні?
– Він уникав її погляду.
– Принаймні не кожній парі на Землі випадає така місія - започаткувати на новій планеті рід людський.
Засоромившись своїх слів, Адам кинувся до рятівної трубки і заходився щосили дути, хоч піч і так нуртувала жарким полум’ям.
Коли Адам видихся і сів подалі від печі, якусь мить приходив до тями. Потім запитав:
– Звідки у тебе таке ім’я?
– Мати назвала в честь моєї бабусі, знаменитої французької співачки, - мружачись і посміхаючись, заговорила Єва.
– Мама гадала, що я, як і бабуся, колись стану зіркою естради. А я, ось бачиш, де “співаю”.
– А мої предки, далекі і близькі, були хліборобами з Придніпров’я. Наш рід Весен споконвіку вирощував хліб. Один лише батько з усього нашого роду подався у космічні капітани.
– А хто тебе назвав Адамом?
– Дід Артем. Коли в нього народився син, себто мій батько, дід сказав: у бога першим був Адам. Тож хай і в мене первісток буде Адамом... Ну, а мій батько Адам, коли я народився, повторив слова свого батька: син у мене перший, тож хай буде Адамом та хай наш рід Весен продовжує. Так я і став Адамом Весною-Другим. Бо Адамом Весною-Першим був мій батько, знаменитий...
– Ну, про зоряного капітана Адама Весну-Першого можеш не розповідати. Про нього вся Земля знає. Таких зоряних капітанів не багато в Космофлоті Землі. До речі, скільки йому зараз літ?
– П’ятдесят.
– І де він?
– Мабуть, як завжди, десь у польоті. Він вічний космічний блукач. За своє життя я бачив свого батька... разів, мабуть, аж три. Востаннє, коли ми зустрілись, він сказав мені, що водитиме зоряні кораблі до ста літ, а решту, півста, писатиме мемуари. Не знаю, так буде чи ні, але без Космосу, без вічних польотів на патрульних, пасажирських і науково-дослідних кораблях він себе не уявляє. Як не уявляє без вічного мороку Космосу, без зірок та Галактик. Взагалі, це представник майбутнього роду людського, який би я назвав: гомо сапіенс галактикос... Останній раз, коли ми з ним бачились (це було за рік чи за два до старту “Геліоса”, коли мій батько повернувся із дуже трудного патрульного рейду), він на моє дещо наївне запитання про смисл життя прочитав мені напам’ять вірш поета, який жив у далекому 1983 році. У тому вірші поет веде мову про Христофора Колумба, знаменитого мореплавця древності. Так ось там є такі рядки: