Приречені на щастя.
Шрифт:
К цели направить свой ум бы,
Встать выше мелких сует...
Каждый, подобно Колумбу,
Вправе открыть Новый Свет.
Старое перечеркните,
Станьте мудрей и смелей!
Ветер надежд и открытий,
Дуй в паруса кораблей!
– Тепер я розумію, чого твій батько і в п’ятдесят водить космічні кораблі. Щоправда, зараз п’ятдесят - це те, що колись означало тридцять, та однаково - півстоліття солідний рубіж. А мій батько, Ренальд Ней, порівняно з твоїм не такий знаменитий. Скромний професор психології одного скромного університету. Як він радів, коли і я стала психологом. Та ще в Космічному Центрі Землі. А коли мене зарахували до складу “Геліоса”, батько був взагалі на вершині. “Це мій зоряний час - дочка стала зореплавателькою”, - так він казав знайомим. Бідний батько. Він ніколи не дізнається, як умирала його дочка-психолог на планеті Леонія. Який невдячний кінець для дипломованого психолога, кандидата наук.
– Про кінець ще рано говорити. Мій батько за тридцять літ космічних мандрів і не в такі ситуації потрапляв. Чотири рази про нього та про його екіпаж з’являлися некрологи, а батько водить собі кораблі і досі. Принаймні до старту “Геліоса” був ще живим.
– Він був радий, що й ти пішов у космічні вовки?
– Ну, до космічних вовків мені далеко. А ось чи радий?.. І так, і ні. Радий, що і в мені заговорила його кров, кров космічного зореплавця. Але й засмутився, що я подався в Космос, не лишивши на Землі продовжувача нашого роду. Ще й сказав мені перед стартом “Геліоса”: “Затям, сину. Чоловік мусить іти в Космос лише тоді, коли на Землі у нього є продовжувач його роду - син. Я пішов у Космос лише тоді, коли на світ з’явився ти”. Так говорив мені батько перед стартом “Геліоса”.
Єва запитала:
– Невже ти нікого не кохав?
– Одну жінку знав і... кохав. Та що там, і досі люблю.
– А вона?
– Вона іншого покохала, заміж вийшла.
Єва, прикусивши губу, насмішкувато кинула:
– І хто ж вона, цікаво знати, та принцеса, яку ти покохав?
Адам не встиг відповісти, бо зненацька в печі щось шугнуло, наче провалилося вниз, а вгору віялом ударили іскри.
– Ур-ра!!!
– Адам аж підстрибнув од радості.
– Бронза пішла! На планеті Леонія почалася епоха бронзи!
– Головне, не метушитися, не панікувати і не гарячкувати, щоб не зіпсувати такий важливий момент, як випуск металу і розливання його по формах.
Адам поставив розливницю під жолобок, по якому мав текти метал, ще раз заглянув у піч.
– Сплав уже рідкий і осів на дно, а шлаки піднялися вгору, - прокоментував сам собі.
– Пора вже метал випускати на волю. А для цього треба... Що для цього треба?
– Яв ливарній справі - ні бум-бум, - зізналася Єва.
– Я теж!
– самокритично мовив Адам і раптом ляснув себе по лобі.
– Згадав! Треба пробити глиняну затичку в льотці і випустити метал в жолобок.
Він схопив каменюку, ткнув нею у глиняну затичку льотки і відскочив, бо затичка розпалася, а з льотки потік тоненький жовто-золотавий струмок, над яким спалахували іскорки, ніби народжувалися зорі.
– Бачила?.. Справжній метал!
– торжествував Адам.
– А ти казала: потрібний металургійний завод.
Єва, мов заворожена, дивилась, як метал тоненьким сліпучим струмочком неквапно потік жолобком, а далі заквапився, перетворившись на золотисту змійку, і зазміївся в розливницю.
Тільки-но кам’яна розливниця виповнилася металом, Адам схопив її за вузький край і переніс до форми ножа й обережно почав заливати в дірочку метал. Коли метал перестав текти, переніс розливницю до форми сокири, залив її.
Заповнивши всі форми, Адам випростався, рукавом куртки витер мокрого від поту і закіптюженого сажею лоба.
– Готово!
Єва сиділа і спостерігала за Адамом. У ту мить він здавався їй всесильним чарівником. Голими руками, маючи лише каміння і мідь з оловом, виплавив метал.
– Аж самому не віриться, - зізнався Адам.
– Плавка вже закінчилась, але металу якраз вистачило. Як угадав.
І тільки тоді відчув, що руки в нього попечені.
– Бідний мій ливарник, - Єва взяла його руки в свої і легенько похукала на попечені місця.
– Так легше?
– Коли ти дмухаєш, зовсім не болить.
Вони стояли одне проти одного, щасливі, усміхнені, як ніколи, задоволені тим, що сталося, і вітали одне одного:
– З перемогою!
– З початком епохи бронзи!
– Бронза вийшла, щоправда, низькосортна, так звана сира і не зовсім чиста, - самокритично відзначив Адам, тримаючи Євині руки у своїх.
– Але для початку і це непогано.
– Ну що ти... то найкраща бронза! Така красива і жива, - не згоджувалась Єва і легенько хукала на його руки.
– Коли бронза текла жолобком, я в своєму житті красивішого металу не бачила.
– Тепер давай подивимось, яка вона на ділі. Адам каменем розбив форму для ножа і з двох
половинок глини випала довга, вузька смужка металу - темнувато-зеленкуватого кольору. Адам підхопив її і, перекидаючи з руки на руку, бо гаряча була, заговорив:
– Ніж!.. Справжнісінький ніж!
– Так ось ти який!..
– Єва з повагою дивилась на Адама.
– З тобою і на безлюдній планеті не пропадеш! А я спершу подумала, що ти... інтелігент. А ти - робітник!
– останнє слово вона мовила шанобливо.
– Тепер я і справді повірю, що ти став учнем Гефеста.
Хоч смужка металу, що нагадувала лезо, ще пекла руки, та нетерплячка якнайшвидше мати ніж підганяла Адама. І він заходився виклепувати на камені лезо майбутнього ножа, потім гострив його, шліфував і, нарешті, на очах у Єви щойно відлитим ножем перерізав паличку. Залишилося тільки вирізати ручку з дерева, набити її на стержень. Ось тоді Адам простягнув Єві справжній ніж. Їй сподобалося щойно народженим ножем стругати палички, а потім вона у захваті підкинула його вгору.
Впавши, ніж застряв лезом у грунті і захилитався. Адам зненацька затанцював. Єва не втерпіла і теж пішла у танець навколо ножа - легко, граційно. Вони танцювали зосередежено і врочисто (історики згодом назовуть цей танець - танцем першого ножа), а тоді зупинилися, глянули одне на одного і розсміялися.